Сергій Батурин - Меч королів

Уміли будувати пращури: посередині темного собору — стовп світла, на підлозі яскраве коло від того світла, а в колі — Небесний камінь на постаменті: величезний, з гарматне ядро завбільшки, кристал променями бавиться. Поряд із постаментом принц Азиз стоїть, коліно схиливши, старенький сухий чоловік, тримаючи над його головою корону Гадрузів, читає молитву голосно та виразно:

— …здоровим чи калікою,

славним чи осоромленим —

дай мені лишитись собою!

Високе небо, що породило людей,

слава тобі!

Уже вдихнули повітря сотні грудей, щоб відповісти: «слава», вже придивляється єпископ Сардар, як йому краще надіти на Азиза корону, але міцніше, ніж грім, ніж виверження вулкана (хай береже Небо Гряду від цього!), звучить дзвінкий голос каптурника Зенона:

— Стій, єпископе, бо звершиш блюзнірство!

Здригнувся і завмер Сардар: через весь Собор ішов до нього, з мечем Гадрузів на боці, Небесний принц Зульфікар, а за ним — адмірал Устін Блек, каптурник Зенон, капітани Кер Гирей, Едвард Фортунато, і ще, і ще, і ще…

Зенон узяв із рук розгубленого Сардара корону, сказав:

— Згідно з Кодексом Гадрузів, — одягнув корону на голову Зульфікарові і виголосив:

— Слава!

— Слава! — дружно підхопили адмірал, Гирей, Фортунато та сотні моряків, жандармів і ґвардійців, що прийшли з ними.

— Слава, — відгукнулися вельможі, що були у Соборі.

— Ти пропав, як дим із комина, а батька треба ховати, от я і… — сказав принц Азиз.

— То ж нумо, — відповів король Зульфікар.

У прангів мало земель, а океану — досхочу. Біля океану народжуються вони, ростуть, мужніють. Океаном більшість прангів живуть. Хто — риболовлею, хто — морською справою, а дехто, кажуть, морським розбоєм. Під мірний шум прибою одружується пранг, колисає дітей. Дивлячись на безмежні води океану, думає про швидкоплинність життя. Біля океану помирає. Багато океану у прангів, і обмаль землі, а тому — нема у них кладовищ.

Тоненькою смужкою ледь помітна на небокраї Мала Черепаха. Тільки хмари, неначе купи білої хасилойської вовни, досвідченому поглядові одразу виказують присутність суші. Небесна ескадра лягла на курс, а поряд — бойові галери, фреґати, ґалеони… Вітрильники багатих городян, шаланди бідняків. Всюди — судна.

Співають погребальні гімни ченці, у небесні дзвіночки видзвонюють. Щось змінилося в їхній ієрархії після сьогоднішньої коронації: відступив на другий план єпископ Сардар, опустив очі — дошки палуби розглядає. Начебто й він старший за обрядом, але ні, зрозуміли вже всі присутні, — забрав у нього частину влади каптурник Зенон.

Стоять каноніри біля гармат, завмерла почесна варта. На містку принц Азиз сльози по щоках розмазує. Король Зульфікар оперся на меч Гадрузів — на мертвого Доара дивиться. Лице його постаріле — суворе і скорботне; кістляві пальці переплетені. Грається сивим волоссям вітер.

Співають погребальні гімни монахи, повільно йде найшвидший корабель у світі — фреґат «Світанкова зоря», тримаючи курс на острів із дивною назвою — Каракудук. Острів, де нема жодного міста, — кілька сіл на березі. Острів — усипальниця. Всі знатні пранги закінчили свій шлях тут — на горі П’ять Димів. Пранги зазвичай просто спалюють своїх мерців, висіваючи попіл у смугу прибою. І тільки Гадрузи та найвищі бояри везуть своїх мертвих на Каракудук, щоби підняти на П’ять Димів. Величезний вулкан із п’ятьма жерлами ніколи не спить: зітхає, булькає, димить у його кратерах червона, тьмяно-гаряча лава. Тонка стежка в’ється горою вище й вище. Дивні люди: і тут вигадали титули й чини. Цей кратер для бояр, а цей — для військовиків. Той — найбільший — для Гадрузів. А всього тих кратерів — п’ять, звідси й назва гори.

Підняв очі Зульфікар — все ближче сумний невелелюдний острів, все чорнішим здається дим, з яким піде ув небо його батько, Доар IV Гадруз. Проревуть гармати на всіх кораблях, заведуть ченці тужливу заупокійну пісню. Кине знать у кратер по монетці, ланцюжком зійде процесія з гори до бухти, і понесуться кораблі до Квінізорайї — три дні пиячитимуть пранги, згадуючи великі діяння свого короля.

А головним його діянням були десятиліття миру.

Нічого не сказала Ханна нікому, але нічого й не забула рудій Маррі. Металася по-своєму, як уміла: то дохлого щура підкине і слухає, як верещить Марра, аж поки не прибіжить рудий Раух і не винесе його на заступі з таверни; то вилає Марру за погане, нібито, прибирання. Потім тихенько запустила живого таргана у глечик з вином, і слухала, що казав Маррі чоловік, не соромлячись простих матроських слів.