Сергій Батурин - Меч королів

— Що там? — спитав захоплений грою капітан.

— Прямо по курсу на обрії — вітрило!

— Прошу на місток, — сказав принцові Гирей.

Зульфікар вихопив у першого помічника далекоглядну трубу і навів на вітрило. Він не знався на кораблях і не міг визначити, чи той це корабель, який їм потрібний. Гирей витяг свою трубу (до речі, значно сильнішу) і знайшов на обрії вітрило.

— Той корабель? — нетерпляче вигукнув юнак.

— Дуже схожий, — відповів капітан. — Треба підійти трохи ближче.

Він глянув на щогли, — принц також, — додати вітрил неможливо.

Гирей знов навів трубу на корабель:

— Здається, кліпер.

За годину можна було роздивитись у трубу дві щогли з косими вітрилами, розфарбованими смугами традиційних ядранських кольорів: бузковими та помаранчевими.

— Тепер сумнівів нема — він, — запевнив спадкоємця престолу капітан.

— До ночі наздоженемо? — непокоївся принц.

— За годину вони будуть досяжні для наших гармат, а за півтори, ну, щонайбільше, дві, — прикинув Гирей, — ми візьмемо їх на абордаж.

Задоволений, що гра припинилася до того, як його позицію почали невідворотно знищувати (а до того вже йшло), лейтенант Анвар став біля вертлюжної гармати на носу судна і заходився командувати.

Вже й вогонь у манґалах горить, і жерла гармат із портів хижо виглядають. Абордажна команда гачки та линви підготувала.

Вичікує Анвар: ще далеко, ще не дострелить! А тепер можна спробувати.

Лейтенант сам налаштовує приціл і встромляє розпеченого прута у запал гармати.

Г-у-у-у-! — виплюнула ядро з пломенем і димом гармата. Гирей простежив за ядром:

— Недоліт! — і перехилився подивитися, що робиться на палубі: там лейтенант Анвар, впевнений і зібраний, щось наказував канонірам.

— Телепень, стріляти не вміє! — вилаявся нетерплячий Зульфікар.

— Зазвичай добрий канонір накриває ціль з третього пострілу, — начебто ні для кого промовив Гирей. Зульфікар це знав, та дуже йому кортіло — дістати втікача!

Г-у-у-у-у-х! — ще гучніше вистрілив лейтенант, і відразу — дим і вогонь на кормі кліпера: звідти спробували відповісти з дрібнішого калібру. Пук — донеслося за мить по тому. Куди впало вороже ядро — Зульфікар не звернув уваги, бо їхнє пройшло над самими щоглами!

Лейтенант підправив приціл, і третє ядро завалило щоглу на кліпері. Було дуже добре видно у трубу, як швидко кинулися рубати канати і ванти моряки з ворожого судна.

— Вправні хлопці, — похвалив Гирей супротивників. Раптом він придивився, налаштував трубу, протер носовичком скло, глянув, протер око: ні, не може того бути! Не може небо того допустити: кліпер, що втратив щоглу, швидко затягував туман.

— Де взявся той сучий туман! — у розпачі вигукнув принц. — Атакуймо їх, швидше!

Та ні, підбитого втікача вже майже не видно! Ще мить — і він зовсім зник.

— Прокляття! — схопився за голову принц, вдарив по перилах містка п’ястуком, затупотів ногами.

— Ні, не може того бути, — видихнув Гирей.

— Чого не може бути? — роздратований, перепитав принц.

— Туман серед ясного неба у старовинних оповідях, що передають від покоління до покоління моряки, передує появі Морських Мольфарів.

— Що це за маячня? Що ти мелеш? — остаточно втратив рівновагу спадкоємець престолу. — Хто бачив Морських Мольфарів наочно?

Капітан тихо відповів:

— Відповідно до бортових журналів фреґата «Морський носоріг», двадцять п’ять років тому їх бачили король Доар ІІI та капітан Устін Блек.

…Туман, який падає сонячним днем, у старовинних оповідях, що їх передають споконвіку моряки, передує появі Морських Мольфарів.

Зменшився, заслаб, стих вітер, і вітрила, безсилі, повислі на реях. Імла густа, мов кисіль, пасмами напливала на «Світанкову зорю». Лейтенант Анвар підкурив люльку від розпеченого до червоного кольору запального прутка, поклав його знов до жаровні, поглянув у той бік, куди щойно стріляв, і… махнув рукою. Біла каламуть, здавалося, жила та дихала.

Раптом із туману з’явилися одна ладдя, друга, третя. У кожній стояв високий бородатий чоловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра. Ладді рухалися без весел і вітрил, здавалося, над водою, бо пасажирів їхніх аж ніяк не хитало на могутніх океанських хвилях. Ладді перетинали курс Гиреєвого фреґата, туман перемішувався з сутінками, даючи можливість понівеченому кліперові сховатися від погоні.

Принцова рука потяглася до пістоля — один із Мольфарів, сивий, з багатьма амулетами, зупинився, його човен підплив до фреґата: