Виявляється, це черлене світило старе, як Усесвіт, а планета під нами ненабагато молодша. Хотів було наректи її на твою честь, але різко передумав, дізнавшись, що їй зо десять мільярдів років.
Наш катер намотує навколо цього дивовижного світу останній виток. Планета явно більша від Землі, проте – о радість! – вона таки населена! На жаль, ми не помітили поки що слідів розумної діяльності. Внизу багато суходолу й мало води. Одначе тут точно є щось на кшталт лісів, а значить, і тваринний світ. Скоро нам належить навіч пересвідчитися в цьому.
В катері нас четверо. Капітан Ілу проводить панорамні зйомки, запевняючи, що деякі ландшафти разюче нагадують його рідну Нову Гвінею. Селосфорос, наш пілот, веде машину й час від часу посилає нас під три чорти, коли відвертаємо його увагу на різні дрібниці внизу. Я знічев’я пишу, бо вже несила стримувати нетерплячку і вбирати в себе нові враження. Єдиний, хто видається спокійним – десантник-відпускник Чорнобай. Пригадуєш такого? Авжеж, його важко забути після тієї ночівлі на Хортиці. Прийшов час відкрити тобі таємницю: саме цей тип позапихав жаб у дівочі спальники, а заодно – у свій власний, щоб ніхто не здогадався. Дісталося, звісно, мені… Чорнобай лигає сливове варення просто з банки й вимагає внести його у мій скромний мемуар. Що я й роблю з великою нехіттю…
Ну от, пишу з поверхні планети іншої галактики. Аж не віриться, що ми перші люди в цьому закутку світобудови… Хоча, якщо роззирнутися навкруги… Знаєш, я починаю впевнюватися, що це таки правда!
Ще на орбіті ми сперечалися, де ж здійснити посадку. В пустелі чи на полюсі – безглуздо, біля моря чи в горах – небезпечно. Зійшлися на просторому узліссі. Селосфорос постарався на славу – катер стоїть метрів за п’ятсот від спадистої, з виду суцільної багряної стіни, що охоплює овид з обох боків. За нами на схід тягнеться в марево горбиста рівнина такої самої барви – мабуть, поросла якоюсь сланкою рослинністю. Весь пейзаж залитий густим червоним світлом, хоч сонце зараз за хмарами – звісно ж, зітканими з багрянцю й золота. Від цього довкілля справляє якесь медове, гірко-солодке враження. Я б сказав, потойбічне, тривожне, хоч і до щему приємне.
За бортом тихо. Жодного поруху. Цей світ видається мертвим. Але ми підозрюємо, що то просто мимовільна реакція на нашу вельми шумну посадку – газові-бо стерна ревуть незгірш від стада слонів. Вирішили відкласти перший вихід до ранку – він тут настане годин за п’ятнадцять. Чорнобай ремствує, але дисципліновано готує вечерю. Селосфоросу не до суперечок – він, як кажуть, від кіля до клотика оглядає апарат. Ну, а ми з капітаном почергово ведемо зовнішнє спостереження й провадимо забір проб для аналізів. Але, оскільки саме почало темніти й усе заливає кривава сутінь (оціни метафору!), я вирішив черконути кілька слів. Підозрюю, зробити це увечері не буде часу – Ілу пожене всіх спати. Так що добраніч…
Піднялися з півнями. Мабуть, тут водяться когути нівроку – горлають вони, що твій стратоліт на зльоті. В лісі танцюють якісь вогники, несподівано блакитні в цьому червоному царстві. Щодо звуків… Бр-р, не хочеться навіть уявляти, хто їх там видає. Тобі б такий хорал точно не сподобався. Але нічого наразі не видно – тягучий пурпуровий туман скрадає деталі. Лише небо в зеніті все ще мерехтить рясними волохатими зірками.
Після сніданку готуємо до виходу скафандри. Ілу каже, що забортним киснем можна дихати, але, по-перше, його все ж малувато, і по-друге – в повітрі безліч мікроорганізмів та вірусів. Звісно, вони нам навряд чи зашкодять, проте береженого бог береже – це хай земні біологи з’ясовують… якщо дістануться сюди колись, певна річ.
Щойно зійшло сонце – величезне, мов кавун, і чомусь так само смугасте, тільки смуги горизонтальні – чи не від хмар? Декілька митей усе потопало в рожевому серпанку, а потім ми знову опинилися в бурштиновому світі без різких граней, повному напівтіней і півтонів.
Ласкаво просимо у казку!
Капітан саме балакає з «Голіафом». Там усе гаразд, і це тішить. Нам же похвалитися поки що нема чим. Усе найцікавіше попереду. Намічається вельми насичений деньок.
Відтак відкладаю творче перо, бо Чорнобай уже недвозначно підморгує й киває в бік шлюзу. Це він боїться, що Ілу залишить його в катері, й поспішає переламати ситуацію. Даремно, до речі. Він-бо єдиний серед нас десантник, йому й мапи в руки. «Універсал», тобто – хтось же мусить захищати нас із капітаном від можливих небезпек.
Читать дальше