Айзек Азімов: І що воно таке — кохання?

— Оце й усе? Так це ж… — Капітан сплеснув руками, але виразити свою думку мовою кольорових спалахів не зміг.

— Оце й усе, — підтвердив Ботакс. — У жодному оповіданні, навіть у «Любителі розваг», я не знайшов опису якихось дальших дій, пов’язаних із розмноженням. Інколи після опису поцілунку стоїть кілька крапок, або цілий рядок їх, але вони, я гадаю, означають нові поцілунки: кожна крапка — поцілунок; це коли вони хочуть народити кількох дитинчат.

— Ні, нам зараз не треба кількох.

— Авжеж, капітане.

Ботакс поважно й виразно попросив:

— Сер, поцілуйте, будь ласка, даму.

— Я ж не можу рухатись, — відказав Чарлі.

— Та я вас звільню.

— А може, дама не хоче.

Мардж сердито зиркнула на нього.

— Ще б пак. Звісно, не хочу. І не підходьте.

— Та мені воно ні до чого, але що скажуть вони? Не треба дратувати їх. Можна просто так… легенько цмокнутись.

Мардж завагалась: вона розуміла, що Чарлі має рацію.

— Ну дарма. Тільки глядіть! Я не звикла стояти отак перед кожним.

— Я знаю. Хіба ж це я винен! Ну скажіть самі.

— Слизуваті потвори, — промурмотіла Мардж. — Мабуть, думають, що вони боги якісь — отак усіма командують. Слизуваті боги!

Чарлі підступив до неї.

— Ну, гаразд уже. — Він нерішуче підняв руку, ніби хотів скинути капелюх. Потім незграбно поклав долоні їй на голі плечі й нахилився до її обличчя.

Мардж так напружилася, що аж шкіра на шиї натяглась. Їхні губи зустрітися.

Капітан Гарм роздратовано блиснув кольоровою плямою:

— Я не відчуваю підвищення температури.

На маківці в нього випнувся довгий вирост — орган, яким він відчував тепло, — і затремтів.

— Не відчуваю і я, — досить збентежено сказав Ботакс, — але ж ми зробили все, як описано в тих оповіданнях. Здається, кінцівки повинні бути простягнені далі… О, дивіться! Щось виходить.

Ніби несвідомо Чарлі обняв рукою гладенький голий стан Мардж. І вона на мить наче хитнулась до нього, а потім раптом відсахнулась, перемагаючи опір силового поля, що й досі сковувало її.

— Пустіть, — мовила вона здушено, бо Чарлі затуляв їй рот своїми губами. І несподівано вкусила його. Чарлі, дико скрикнувши, відскочив, ухопився за губу, а коли відняв руку й глянув, на пальцях червоніла кров.

— Чого це ви? — жалісно спитав він.

— Ми ж тільки цмокнутись домовлялися, і все. А ви чого лапатись почали? Ви що, розпусник? Господи, куди я попала! Розпусник і слизуваті боги!

Капітан Гарм швидко заблимав синім і жовтим.

— Ну, готово? Скільки нам іще дожидатись?

— По-моєму, це має статися зразу. Адже в усьому всесвіті, коли настає час брунькуватись, з’являється брунька, самі знаєте. Яке тут чекання!

— Гм, коли я подумаю про огидні звичаї оцих істот, що ви описали, то думаю, що навряд чи захочу ще коли брунькуватися. Кінчаймо швидше, будь ласка.

— Ще хвилиночку, капітане.

Але хвилиночка минала за хвилиночкою, і колір капітанових спалахів помалу переходив у оранжевий, ознаку досади, а Ботаксова цятка майже зовсім потемніла.

Нарешті Ботакс нерішуче спитав:

— Пробачте, мадам, а коли ж ви брунькуватиметесь?

— Що?

— Коли ви породите дитинча?

— У мене вже є дитина.

— Ні, оце тепер.

— Та що ви! Я ще не хочу другої дитини.

— Що, що? — спитав капітан. — Що вона каже?

— Здається, вона поки що не збирається розмножуватися, — сказав Ботакс.

Капітанова цятка яскраво спалахнула.

— Знаєте що, досліднику? Ви, по-моєму, ненормальний, у вас якісь збочені думки. З цими істотами нічого не сталось. Ніякої взаємодії між ними нема, і ніякого розмноження не буде. Я певен, що це два різні види, а ви затіяли якийсь дурний жарт.

— Але ж, капітане… — почав Ботакс.

— Годі! — відрубав капітан. — Не хочу й слухати. Мене нудить, мені з душі верне від того, що ви тут наговорили про брунькування, марнуючи мій час. Вам захотілося слави, сенсації, але я подбаю, щоб її не було. Віддайте цій істоті її шкіру й верніть обох туди, де взяли. А кошти на затримку часу цього разу я вирахую з вашої платні.

— Але ж, капітане…

— Не заперечуйте! Верніть їх на те саме місце і в той самий час. Я не дозволю, щоб з цією планетою щось сталося. — Він пронизав Ботакса ще лютішим поглядом. — Один вид, дві форми, груди, поцілунки, взаємодія, тринди-ринди… Ви йолоп, досліднику, ви ненормальний! Психопат!

Сперечатися з ним не випадало. Ботакс, увесь тремтячи, заходився транспортувати бранців назад.

І ось вони знову стояли на пероні, безтямно озираючись довкола. Вже смеркалось, і з долини почувся тихий гуркіт — надходив поїзд.