Сергій Лук’яненко - Вечірня бесіда з паном особливим послом

Граг помовчав, дивлячись у вікно.

— Усі планети Тіуа були вже зайняти… це така рідкість — теплі планети з кисневою атмосферою… І тут ми знаходимо Землю! Ми довго роздумували, чому на території Тіуа існує відсталий розум, чому планета не захоплена ними.

— Але ж ви сказали, мій друже, — обережно зауважив Анатолій, — що ця раса могла створювати зорі і планети з вакууму? Навіщо їм маленька планета Земля?

— Так, звичайно. Але раніше? Коли Тіуа тільки розвивалися, коли вони були недотепними і недосвідченими, як ми? Їм також були потрібні планети! Але вони не стали захоплювати Землю. Дуже дивно! Саме через це ми вирішили зберегти людство… наскільки це було можливо, не зашкоджуючи інтересам Грага. Пропонували вам резервації, а потім цілу половину планети!

Подумки Анатолій подякував невідомій цивілізації, яка не стала чіпати Землю.

— Ви дуже мудрі та добрі, — сказав він.

— Дякую за добрі слова, друже мій, — церемонно прорік граг. Відсьорбнув чаю. Помовчав, потім довірчо сказав: — Тепер вам можна не боятись. Ми збагнули, в чому справа, і тепер вас ніхто не скривдить.

— А якщо на Землю прилетить раса сильніша за вас? — ризикнув уточнити Анатолій.

— Тоді, мабуть, біда грозитиме нам, — сказав граг. — Хоча тепер ми переглянули свою політику і будемо розвиватись швидше. А ви вцілієте в усякому разі. Ми пояснимо, в чому справа, і вас не скривдять.

Анатолій відпив чаю. Його роздирало між обов’язком, який велів негайно повідомити керівництво про отримане від грагів помилування, і пекучою цікавістю. Він запитав:

— І вас послухають?

— Зрозуміло.

Граг попростував до вікна. Подивився на висячу в небі тарілку.

— Якщо ви не проти, — сказав він, — ми подаруємо вам ці три кораблі. Можливо, це значно піджене розвиток людської раси. Я не відчуваю навіть млявого ентузіазму щодо цього, але спиток — не збиток.

В Анатолія спітніли долоні.

— Ви говорите серйозно, пане посол з особливих доручень?

— Так.

— Але, наскільки я розумію, ці кораблі становлять основу міжзоряного флоту планети Граг!

— Становили, — граг мляво махнув рукою. — Мотлох, застаріла технологія. Пам’ятники. Ні, мабуть, один ми залишимо собі. Як пам’ятник. Люди мають чудову традицію залишати пам’ятники.

Він гучно видихнув, розвів руками. Напевне зараз у нього цілились десятки снайперів спецназу, а надчутливі мікрофони і надпотужні телекамери, найкраще зі створеного людським генієм, жадібно підглядали у вікно…

— Це місто, — промовив граг. — Суцільний пам’ятник.

— Йому вісімсот з чимось років, — сказав Анатолій. — Ми маємо значно старіші міста.

— Вісімсот земних років, — замислено повторив граг. — Приголомшливо. Нечувано. В той час мій прапрадід, який, на жаль, покинув цей світ до мого народження, винайшов колесо. Я досі вважаю, що саме це було головним стимулом для розвитку Грага. Вісімсот років! І за цей час ви ледве встигли вийти у космос!

Посол з особливих доручень планети Граг підступив до заціпенілого Анатолія. Поклав йому на плече цупку трипалу руку.

— Друже мій, вас дбайливо охороняли Тіуа, зараз цей святий обов’язок приймемо на себе ми. Не бійтеся нічого: вас ніхто не скривдить. В кого підійметься рука скривдити вас — таких… таких…

На долю секунди він замовк, співчутливо посмикуючи язиком в пошуках відповідного слова, і воно, звичайно ж, знайшлося:

— Таких убогих…