Станіслав Лем - Полювання на Сетавра

Радіо мимрило щось невиразне. Хвилинку — що він там?… «…ймовірно, залишок потоку Леонідів, — заповнив кімнату м’який баритон диктора. — Лиш один житловий будинок пошкоджено прямим попаданням, і він утратив герметичність. За щасливим збігом обставин усі його мешканці були на роботі. Решта метеоритів не завдала великої шкоди, крім одного, що пробив запобіжний щит складів. За повідомленням нашого кореспондента, шість універсальних автоматів, призначених для роботи на території будівництва, цілком знищено. Пошкоджено також високовольтну лінію та перервано телефонний зв’язок. Останній пощастило поновити за три години. А зараз передаємо зведення найважливіших повідомлень. Сьогодні вранці розпочав свою роботу панафриканський конгрес…»

Піркс вимкнув радіо й сів. Метеорити? Якийсь потік? Ну так, тепер час Леонідів, але ж прогностики… Ці метеорологи завжди партачать, зовсім як на Землі синоптики… Будівництво — це, здасться, на північ звідси. Проте атмосфера є атмосфера. Її відсутність дуже дасться взнаки. Шість автоматів… Нічого собі. Гаразд, хоч люди вціліли. Однак безглузда історія — пробило щит! Так, цей проектувальник — що й казати…

Він почував себе змученим. Час у його свідомості переплутався. Між Марсом і Землею вони «проковтнули» вівторок. Слідом за понеділком настала середа; в результаті пропала одна ніч. «Отже, треба виспатися, і виспатися про запас», — подумав він. За хвилину він уже лежав у постелі. Корабельне ліжко не йшло з нею ні в яке порівняння. Рука звично шукала ремені, що ними пристібається ковдра. Піркс полегшено всміхнувся, коли не знайшов їх, — адже він був у готелі, де не загрожувало раптове зникнення гравітації… Це була його остання думка.

Розплющивши очі, він довго не міг збагнути, де знаходиться. Пітьма, як у Єгипті. «Тиндол!» — хотів заволати він і раптом повернувся до дійсності.

Він надягав чисту сорочку, коли динамік, про існування якого Піркс навіть не підозрював, заговорив басом:

«УВАГА, УВАГА! Передаємо важливе повідомлення. Всіх чоловіків, здатних носити зброю, просять негайно з’явитися до капітанату порту, кімната 318, до командора, інженера Аханьяна. Повторюю. Увага, увага…»

Піркс так здивувався, що з хвилину стояв нерухомо в самих шкарпетках та сорочці. Що це? Можливо, сьогодні перше квітня? «Здатних носити зброю»? Може, він ще спить? Але, вимахуючи руками, щоб швидше натягти сорочку, він так ударився кистю об край столу, що йому зробилося жарко. Ні, це не сон. Що ж, у такому разі? Десант? Марсіани захоплюють Місяць? Що за нісенітниці! В усякому разі треба йти…

Коли він вийшов з кімнати, годинник показував восьму. Він хотів запитати в першого, кого зустріне, що, власне, сталось, але коридор був безлюдний, ескалатор також, ніби закінчилася тотальна мобілізація, ніби всі вже десь, чорт його зна де, билися на передовій… Він біг нагору ескалатором, хоч той рухався досить швидко, мчав так, наче й справді міг втратити можливість зробити подвиг…

Нарешті він побачив перших людей. Хтось саме входив до кімнати 318, хтось інший наближався до неї з протилежного кінця коридору. Він осмикнув піджак і ввійшов до невеличкого кабінету з трьома вікнами, за якими палав бутафорський місячний краєвид неприємного кольору розпеченої ртуті. Біля стіни стояли два письмових столи, все інше місце було зайняте стільцями. Тут уже було десятка півтора людей, переважно чоловіків середнього віку, і кілька хлопчаків з нашивками кадетів космоплавання. Осторонь від усіх сидів якийсь літній командор — решта стільців була вільна. Піркс сів поруч з одним кадетом, що відразу ж розповів йому, як вони вшістьох прилетіли напередодні, щоб пройти практику на тій стороні. В їх розпорядженні був лише малий апарат, так звана блоха, який зміг узяти тільки трьох, решта лишилася чекати на свою чергу, аж раптом тут така історія. Може, пан навігатор щось знає?

Ні, навігатор не знав. З облич присутніх неважко було зрозуміти, що й їх заскочило незвичайне повідомлення, — мабуть, усі прийшли сюди з готелю. Кадет, збагнувши, що годиться представитися, виконав кілька гімнастичних вправ, мало не перевернувшись разом із стільцем. Піркс підхопив стілець за спинку, і цієї миті до кімнати ввійшов невисокий брюнет з ледве посивілими скронями; щоки його були виголені до синяви, брови насуплені, а маленькі очі дивилися пронизливо; не кажучи ні слова, він пройшов між стільців, розгорнув на стіні за письмовим столом велику, аж до стелі, карту Тієї Сторони в масштабі 1:100000 і, потерши тильним боком долоні міцний, м’ясистий ніс, сказав без жодних передмов: