Стивен Кинг: Стрілець. Темна вежа І

Метал під їхніми ногами почав провалюватися. Рейки вповільнено і якось сонно стали хилитися вбік. Хлопчик зірвався. Одна рука чайкою в темряві зметнулася вгору, вище, ще вище. А потім він повис над прірвою. В темних очах, що невідривно дивилися на стрільця, стояло останнє знання, сліпе і безповоротно втрачене.

— Допоможи мені.

— Більше ніяких ігор.

— Уперед, стрільцю! Інакше ти ризикуєш так і не наздогнати мене, — прогриміло в них над головами.

Усі фішки на столі. Нерозкритою залишилася тільки одна карта. Хлопчик висів над проваллям, жива карта таро, Повішений, фінікійський моряк, невинна жертва, яку от-от поглинуть води стігійського моря.

Зажди, почекай трохи.

— То як, я пішов?

Його голос такий гучний, він заважає думати.

— Допоможи. Допоможи мені, Роланде.

Міст похилився ще дужче, він скреготав, розпадався на частини, не витримував…

— Ну, бувайте здорові.

— Ні! Нікуди ти не підеш!

Ноги самі понесли стрільця вперед. Він стрибнув, розігнавши ступор, що тримав його на місці. Зробив справді гігантський крок над хлопчиком, що безпорадно бовтався над проваллям, рвучкий крок по слизькій, непевній поверхні до світла, до Вежі, що чорним німим відбитком навіки закарбувалася в його душі…

До раптової тиші.

Силует зник. Щезло навіть биття серця, і міст почав плавно осідати в останньому смертельному танці. Рука стрільця вхопилася за кам’янистий освітлений край, що обіцяв прокляття, а за спиною пролунав голос хлопчика. Знизу, вже занадто низько.

— Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші.

Потім останні кріплення, на яких трималася колія, зірвалися, і міст полетів у безодню. Стрілець підтягнувся на руках і пішов туди, де було світло, дув вітерець і чекала дійсність нового ка . Але, перш ніж ступити назовні, повернув голову, болісно жадаючи бути богом Янусом, та нічого не побачив — позаду стояла гробова тиша. Хлопчик падав мовчки.

Роланд виліз нагору, на крутий скелястий схил, що виходив на порослу травою рівнину, де, широко розставивши ноги і схрестивши руки на грудях, стояв чоловік у чорному.

Стрілець невпевнено стояв на ногах, блідий, неначе мара, широко розплющивши очі, що наче плавали під бровами. Від останнього ривка поповзом сорочка була закаляна білим брудом. Йому спало на думку, що далі на нього чекає ще більше моральне падіння, порівняно з яким цей його вчинок здасться геть незначним. Та все одно він тікатиме від того, що накоїв, коридорами й містами, від ліжка до ліжка. Він тікатиме від обличчя Джейка і спробує поховати його під шаром бруду злигань і вбивств, але врешті-решт увійде до останньої кімнати і там побачить його риси над полум’ям свічі. Він став хлопчиком, а хлопчик став ним. Він власноруч зробив себе перевертнем. У глибокому сні він перетворюватиметься на хлопчика і говоритиме дивною міською говіркою.

Це смерть. Смерть? Хіба?

Похитуючись, мов п’яний, він повагом рушив кам’янистим схилом униз, туди, де на нього чекав чоловік у чорному. Тут, під сонцем світу здорового глузду, рейки колії зносилися, так наче їх ніколи й не було.

Чоловік у чорному, сміючись, відкинув каптура тильним боком обох долоней.

— Так! — вигукнув він. — Це не остаточний кінець, а тільки кінець початку, ге? А ти робиш успіхи, стрільцю! Браво! Я у захваті від тебе!

З блискавичною швидкістю стрілець витягнув револьвери і вистрілив дванадцять разів. Спалахи пострілів затьмарили саме сонце, відлуння рикошетом відскакувало від кам’яних схилів, що здіймалися позаду.

— Ну-ну, — не перестаючи сміятись, сказав чоловік у чорному. — Хоча ні — ну-ну-ну. Ми з тобою — чудовий чаклунський дует. Ти і я. Ти мене не вб’єш, бо не вб’єш себе.

Він почав задкувати і, не повертаючись до стрільця спиною, всміхався й манив його рукою.

— Ходімо. Ходімо. Матусю, можна? Так, можна.

Стрілець непевним кроком рушив за ним на те місце, де мала відбутися розмова.

Чоловік у чорному привів його на стародавнє місце страти. Стрілець упізнав його одразу — голгофа, лобне місце з черепами. На них сліпо витріщалися вибілені сонцем черепи: худоба, койоти, олені, кролики, пухнастики-шалапути. Ось гіпсовий ксилофон: самка фазана, вбита під час годування. Трохи далі крихкі, делікатні кісточки крота, мабуть, убитого заради забави диким собакою.

Лобне місце нагадувало посудину, вставлену в заглиблення гори, яке утворював її положистий схил. Нижче на схилі стрілець розгледів дерева Ісуса — коротколисті юки та карликові ялинки. Небо над головою мало ніжний відтінок блакиті, такого він не бачив цілий рік, а в повітрі витало щось невловне, промовисто свідчачи про те, що десь неподалік є море.