Марина Дяченко - Стократ

– Після пожеж батько вирішив мене сховати. Замкнув… у моїй кімнаті, там ґрати були на вікнах… і я там сиділа.

– Що, весь час?

– Весь час, – раптом заговорив Правила Пристойності. Його голос звучав, наче скрип дверних завіс. – Вона сиділа під замком. Її не випускали навіть у двір! Наче у в’язниці… Три роки…

Стократ підвівся і пройшов з кутка в куток. І ще раз: туди-сюди. Так, тепер багато що стає зрозуміло. І її манера говорити – теж. Вона розучилася говорити з людьми, зате, ймовірно, звикла думати про себе шматочками прочитаних книжок.

– Ти хто такий? – Стократ обернувся до чоловіка.

– Учитель добрих манер, я ж сказав.

– І як ти з нею познайомився?

– Володар Гран хотів… ну, він же збирався… Одне слово, він став відомий в окрузі, йому треба було вчитися етикету… Мій старий учитель підказав: сходи до Грана, запропонуй свої послуги, він оцінить…

– Оцінив? – Стократ розвернув стілець і сів тепер верхи.

– Так… Я п’ять товстих книжок з етикету пам’ятаю назубок: як заходити до зали, як виходити, як розсаджувати гостей, якими словами вітати при народженні дитини, якими – співчувати…

– Заткнись.

Правила Пристойності кліпнув:

– Ви ж самі… мене запитали.

– Точно. – Стократ погойдав носком чобота. – Вибач. Отже, ти вчив їх пристойних манер…

– Консультував.

– Бачив цього мага?

– Ні. Коли я прийшов, його вже там не було. Але всі його пам’ятали. Усі наче змовилися його не згадувати і все одно згадували: от, мовляв, скоро він повернеться.

– Ясно… Ти їх навчав етикету, і тебе познайомили з дівчиною?

– Ні. Я сам… Тобто випадково. Їй носили їжу… і якось я підкупив кухарчука.

– Відважний кухарчук, – уголос подумав Стократ.

– Просто дурний. І жадібний.

– Згоден. Далі?

– Далі я побачив Світ. Як вона сидить одна в замкненій кімнаті. У неї там були книжки… Вона все прочитала по кілька разів. П’яльця, різне шитво…

– Просто в’язниця, – тихо сказала дівчина.

– Ясно. – Стократ погойдався вперед-назад. – І між вами виникла сердечна дружба.

– Та ні! Я не міг до неї потрапити! Просто приходив у той закуток двору, де вона могла бачити… З вікна…

– І кухарчук, сподіваюсь, не попався.

– Так. Тобто ні, не попався. Я йому платив, щоб хоч іноді заглядати… На кілька хвилин…

– Так-так-так, – Стократ примружився. – Світ, за час, що ти сиділа під замком – скільки разів ти бачила батька?

– Ніскільки, – вона опустила очі.

– Ти казала, він начебто тебе любив?

– Начебто… А потім злякався. Того, що на мені… оцього. Сховав, прийняв геть з очей… Думаю, він дуже чекав чаклуна – щоб мене, нарешті, віддати.

– Зрозуміло. – Стократ подивився на високу, досить білу готельну стелю. – Така магія – не для володарів.

– Так, – дівчина глибоко зітхнула. – Мабуть, батько… володар усе-таки додумався за ці роки. До того, про що ти спитав одразу.

– Що я спитав?

– Що буде, коли я вмру. – Дівчина подивилася йому у вічі. – Увесь світ помре разом зі мною.

У кімнаті запала тиша. Чутно було, як важко дихає Правила Пристойності на ліжку.

– Але в тебе на спині не тільки ці опіки, – сказав Стократ.

– Так. Коли мені виповнилося сімнадцять, він знову…

Вона провела долонею повз лице, неначе відсовуючи завіску.

Стократ помітив цей жест. Скоріше за все, так вона боролася зі своїми страхами – дівчині, що несе на тілі живу карту Населеного Світу, часом має бути дуже страшно на самоті.

– Він був зі мною дуже ласкавий… Дав вина… У мене потім дуже голова крутилася.

– Він тебе напоїв і розпанахав тобі спину. Ліва лопатка, Лисе Узгір’я.

– Так, – вона нервово повторила свій жест. – Крові було… багато.

– І почалася різанина на Лисім Узгір’ї, – крізь зуби пробурмотів Стократ.

Він заплющив очі; тисячу років жили поряд два роди. І раптом піднялися в ножі. Родина на родину, село на село; не було іншого пояснення, крім уродженої люті горян. Тисячу років, мовляв, жевріла під сподом ця лють – і раптом прокинулась у всіх разом, від дитини до старого…

– Навіщо він це зробив, Світ?

Дівчина мовчала.

– Ти ж думала про це, – сказав Стократ. – У тебе був час подумати. Навіщо він це зробив?

– А чому ви мене не питаєте, пане? – раптом подав голос Правила Пристойності. – Я ж у той час уже був у замку! Я теж можу…

Стократ підняв брову. Поранений замовк і опустився на подушки.

– Лисе Узгір’я від нас далеко, – тихо сказала дівчина. – Батько хотів… повторити цей… досвід. Він хотів утвердити… свою владу над світом. Це ж страшна, величезна влада…