Марина Дяченко - Стократ

Щасливець.

Знову пішов дощ і швидко перейшов у зливу. Краплі стукали по обличчях мертвих браконьєрів, попадали в роззявлені роти, надавали вибалушеним очам видимості життя. Супутник дівчини намагався встати – та весь час падав.

Стократ стягнув робочі рукавиці, вивернув, сховав у сумку. Узяв свого плаща, акуратно складеного під деревом. Дощ був йому до речі: прогулянка по високій траві змиє бризки крові з чобіт. Не дивлячись на дівчину та на її супутника, він розвернувся й швидким кроком пішов до таверни.

Парубійко-конюх стояв коло воріт, тривожно слухаючи сосни. З появою Стократа стривожився ще більше.

– Браму зачини, – звелів Стократ. – І не стовбич тут.

– Що… бешкетують? – парубійко дивився у ліс. – Тут бричка… та, що… оцих, які… вона, одно слово…

Коні виявилися розумніші за подорожніх і повернулися до житла, волочачи за собою легку бричку. На таких можна гуляти довкола маєтку, але не вирушати в далеку дорогу; бричка й раніше була несправна, а перелякані коні розбили її на друзки.

– Бешкетують, – погодився Стократ. – Коней випряжи, возик на дрова, речі збережи. Я перевірю.

Парубійко втягнув голову в плечі.

У цих місцях не знали Стократа. Принаймні не знали в лице. Але парубійко, чиє життя залежало від уміння розбиратися в проїжджих людях, усе зрозумів правильно.

Дощ порідшав. Стократ простягнув конюхові монету:

– За мною й замкнеш… Оці хлопці – лихі люди. Заберуть здобич і переріжуть один одного. Як думаєш?

– Заберуть здобич, – повторив хлопець, наче уві сні, – та й переріжуть…

– Добре.

Коні приїжджих пішли за ним, мов прив’язані. Разом з ними Стократ вивів свою кобилу і, щільніше застебнувши плаща широкою мідною пряжкою, повернувся до побоїща. П’ять трупів лежали там, де він їх покинув. Шостий – недобитий – примудрився за цей час пройти десяток кроків до таверни, на цьому його сили вичерпалися. Тепер він сидів на стежці, а дівчина в розірваній сукні голосила над ним:

– Я без тебе не піду… Дан… Підводься, будь ласка…

Побачивши Стократа, вона замовкла, наче ковтнула гарячої каші.

– Від кого тікаємо? – запитав він згори вниз.

Вона мовчала.

– Я просто вирішую, допомагати вам чи ні, – пояснив Стократ. – То від кого тікаємо?

Вона щільніше стисла губи.

Стократ подумав ще – і кинув їй свого плаща.

Пораненого Стократ посадив на свого коня – чоловік ледве тримався в сідлі. Руки в нього були ніжні, наче в панянки.

– Хто ти? – запитав його Стократ. – Музика? Учитель? Бастард?

– Знавець етикету, – хрипко сказав чоловік. – Протокол, добрі манери, правила пристойності.

Стократ подумав, що він, можливо, марить.

Більше не розмовляли. Дівчина не могла їхати без сідла і спочатку йшла, насилу переставляючи ноги. Потім Стократ не витримав і посадовив її на коня перед собою; у неї не було сили пручатися. Якось само собою склалося, що він не так веде їх, як конвоює.

До ранку добралися до «Чорного вуха», маленької таверни на другому краю лісу. Тут було чистіше й тісніше, ніж у «Сірій шапці». Стократ пояснив хазяйці, Роз, що підібрав подорожніх у лісі – їх до нитки пограбували й трохи не вбили розбійники.

Залишивши подорожніх на хазяйчин догляд, він вийшов прогулятися. Ліс навколо «Вуха» був спокійний, сороки не тріскотіли, битий шлях поріс травою; двоцвіт знайшовся зразу – коло струмка. За «вовчою подушкою» довелося походити. Вертаючись, він розтирав зелень долонями, тож на поріг готелю ступив огорнутий різким трав’яним запахом.

– Хазяйко! Глечик, ложку, окріп!

Чоловік – Стократ про себе називав його Правила Пристойності – уже лежав на перині в горішній кімнаті, голова його була перев’язана. Дівчина сиділа на краю ліжка, як була, у мокрому Сократовому плащі, і, сидячи, дрімала; коли Стократ зайшов, одчинивши ногою двері, – в руках у нього був глечик із завареною травою, – вона прокинулась і схопилася.

Він поставив глечик на стіл. Лизнув долоню, забруднену соком, скривився:

– Дуже гірке. Пити обов’язково.

Мало хто міг опиратися, коли він говорив таким тоном, але дівчина спробувала:

– Я нічого не хочу… Просто дайте нам спокій…

Він хлюпнув з глечика в кухоль, наповнив до половини.

«Дайте нам спокій», це ж треба. Мабуть, ще й читати вміє.

Він простяг дівчині кухоль, і вона взяла. І випила під його поглядом – хоч з першого ковтка в неї очі на лоба полізли. Правду кажучи, годилося б напоїти й Правила Пристойності, але той цікавив Стократа значно менше.