Клайв Стейплз Льюис - Небіж чаклуна

– Сину Адама, – сказав Аслан, – ти добре посадив своє дерево. А ви, нарнійці, повинні мати своєю найпершою турботою догляд за цим Деревом, бо воно ваш щит. Відьма, про яку я вам розповідав, утекла далеко на північ; там вона ставатиме дедалі сильнішою у своїй чорній магії. Але поки це дерево квітнутиме й даватиме плоди, вона ніколи не прийде в Нарнію. Вона не наважиться підійти ближче, як на сотню миль до Дерева, бо його пахощі, які для вас радість, життя і здоров’я, є смертю, жахом і розпачем для неї.

Кожен дивився врочистим поглядом на Дерево, Аслан же несподівано обернув голову, і золоті іскри від гриви бризнули навсібіч, коли так він зробив, і прикипів своїми великими очима до дітей.

– Що у вас, діти? – запитав він, бо зловив їх на тому, що вони шепотілися й штовхали одне одного.

– О Аслане, сер, – почав Діґорі, почервонівши. – Я забув вам сказати. Відьма вже з’їла одне з цих яблук, таке саме, як ті, що виросли з нашого Дерева.

Він не сказав усього, про що думав, але Поллі сказала це за нього. (Діґорі завжди набагато більше боявся здатися дурнем, аніж вона.)

– Тому ми подумали, Аслане, – сказала вона, – що ви припустилися якоїсь помилки й вона не боїться запаху цих яблук.

– Чому ти так думаєш, дочко Єви? – запитав Лев.

– Тому, що вона з’їла одне.

– Дитино, – пояснив він, – саме тому вона тепер думає про інші з жахом. Саме це відбувається з тими, хто зриває і їсть фрукти в неналежний час і в неналежний спосіб. Плід є добрим, але відтоді він уселяє їм огиду.

– О, розумію, – сказала Поллі. – І позаяк вона зірвала його невчасно, воно не діятиме для неї. Тобто вона не здобула собі вічну молодість і таке інше.

– Не зовсім так, – сказав Аслан, похитавши головою. – Воно діятиме. Речі завжди працюють відповідно до своєї природи. Вона здобула те, чого прагнуло її серце. Вона має тепер силу, яка не зменшується, і нескінченні дні, як богиня. Але нескінченність днів для особи з підлим серцем – це лише нескінченність страждань, і вона вже відчуває це. Такі люди здобувають те, що їм хочеться, але воно не завжди подобається їм.

– Я мало не з’їв одне яблуко сам, Аслане, – зізнався Діґорі. – Я теж би…

– Ти теж би, хлопче, – сказав Аслан. – Бо фрукт завжди працює – він мусить працювати, – але він не дарує щастя тому, хто зірвав його з власного бажання. Якби якийсь нарнієць без дозволу вкрав яблуко й посадив його тут для захисту Нарнії, це захистило б Нарнію. Але воно перетворило б Нарнію на ще одну могутню й жорстоку імперію, схожу на Чарн, а не добру й мирну країну, яку я хочу створити. І Відьма спокушала тебе вчинити інакше, мій сину, хіба ні?

– Так, Аслане. Вона хотіла, щоб я забрав яблуко додому й віддав його матері.

– Тоді ти повинен зрозуміти, що воно її вилікувало б; але не на твою і не на її радість. Настав би день, коли ви обоє, ти й вона, сказали, що було б ліпше, якби вона померла від тієї хвороби.

Діґорі не сказав нічого, бо його душили сльози і він утратив будь-яку надію врятувати життя матері; але водночас він розумів, що Лев знає, що сталося б, отож існують речі набагато жахливіші, аніж смерть когось дуже тобі близького. Але Аслан заговорив знову, тепер майже пошепки:

– Це те, що сталося б, хлопче, якби ти вкрав яблуко. А тепер так не станеться. Те, що я даю тобі тепер, подарує радість. Це не дасть у вашому світі вічного життя, але воно вилікує. Іди й зірви яблуко з Дерева.

Якусь мить Діґорі майже нічого не зрозумів. Це було так, ніби весь світ обернувся навиворіт і догори дном. І тоді, як уві сні, він пішов до Дерева, й цар та цариця вітали його, і всі інші створіння вітали його також. Він зірвав яблуко й поклав його до кишені. А тоді повернувся до Аслана.

– Перепрошую, – попросив він, – ми можемо тепер повернутися додому?

Він забув сказати: «Дякую», але він хотів це сказати, й Аслан його зрозумів.

– Вам не треба кілець, коли я з вами, – сказав голос Аслана.

Діти закліпали очима й роззирнулися навколо. Вони знову були в Лісі-між-світами; дядько Ендру лежав на траві й досі спав, а Аслан стояв біля них.

– Ідіть, – сказав Аслан. – Вам час повернутися додому. Але спочатку треба зробити дві речі: застерегти й дати команду. Дивіться сюди, діти.

Вони подивилися й побачили в траві невеличку ямку з дном, зарослим травою, теплу й суху.

– Коли ви були тут востаннє, – сказав Аслан, – ця ямка була озерцем, і коли ви стрибнули в неї, ви потрапили у світ, де сонце, яке вмирало, світило над руїнами Чарну. Тепер тут немає озерця. Той світ закінчився, начебто його ніколи й не було. Перекажіть це застереження нащадкам Адама та Єви.