Клайв Стейплз Льюис - Небіж чаклуна

– Хай там як, – сказав Дикий Кабан, – а в рот цього створіння потрапило багато корисного для нього меду.

Звірі щиро прихилилися до свого дивного улюбленця й сподівалися, що Аслан дозволить тримати його як свою домашню тварину. Найрозумніші з них були цілком переконані, що принаймні деякі зі звуків, що вилітали йому з рота, мали якесь значення. Вони назвали його Бренді, бо щось подібне він промовляв найчастіше.

Зрештою їм довелося покинути його на ніч. Аслан був надто заклопотаний протягом усього дня, навчаючи нових царя й царицю та займаючись іншими важливими речами, і не зміг прийти до «бідолашного старого Бренді». Сидячи серед горіхів, груш, яблук і бананів, яких звірі накидали в його клітку, він зрештою мав чим повечеряти. Але навряд чи він перебув приємну ніч.

– Дістаньте це створіння, – звелів Аслан.

Один зі слонів підняв дядька Ендру хоботом і поклав його під ноги Лева.

Дядько був надто переляканий, аби бодай ворухнутися.

– Будь ласка, Аслане, – промовила Поллі. – Ви можете сказати щось таке, щоб він перестав боятися? І щось таке, що відбило б у нього охоту повернутися сюди знову?

– Ти думаєш, він захоче сюди повернутися? – запитав Аслан.

– Розумієте, Аслане, – сказала Поллі, – він може послати когось іншого. Він дуже збуджений тим, як сталевий брус із ліхтарного стовпа виріс у дерево ліхтарного стовпа, й він думає…

– Він думає дурниці, дитино, – урвав Аслан. – Цей світ буятиме життям протягом кількох днів, бо пісня, якою я розбудив його до життя, досі лунає в повітрі й тремтить у землі. Але вона лунатиме недовго. Проте я не можу сказати про це старому грішнику, бо він зробив себе неспроможним почути мій голос. Коли я заговорю до нього, він почує лише рик і рев. О сини Адама, як розумно ви захистилися від усього того, що може дати вам користь! Але я маю для нього лише один подарунок, який він спроможний прийняти.

Він доволі сумно опустив свою велику голову й дихнув у нажахане обличчя земного чаклуна.

– Засни, – сказав він. – Засни й на кілька годин відокрем себе від тих страждань, які ти вигадав для себе.

Дядько Ендру негайно простягся на землі, заплющив очі й став дихати спокійно та мирно.

– Заберіть його звідси й покладіть спати, – сказав Аслан. – А тепер гноми! Покажіть своє ковальське вміння. Я хочу подивитись, як ви зробите дві корони для своїх царя та цариці.

Більше гномів, аніж ви можете собі уявити, метнулися до Золотого Дерева. Вони обтрусили все його листя, і вмить відламали кілька гілок. Тепер діти змогли побачити, що те дерево не тільки здавалося золотим, а й усе було зі щирого золота. Воно, звичайно, виросло з тих кількох соверенів, які випали з кишені дядька Ендру, коли його перевернули вниз головою. Так само й срібне дерево виросло з його напівкрон. Із нічого, як здавалося, з’явилися оберемки сухого дерева для розпалу, маленьке ковадло, молотки, обценьки й ковальський міх. Наступної миті (як ці гноми люблять свою роботу!) вогонь уже палахкотів, ковальський міх роздимався й сичав, золото плавилося, молотки стукотіли. Двоє кротів, яким Аслан раніше доручив поритися в землі (а цю роботу вони любили над усе), викопали цілу гірку коштовних каменів, яку склали в ногах у гномів. Під майстерними руками маленьких ковалів дві корони набули форми – вони були не бридкими й важкими речами, як модерні європейські корони, а легкими, тонкими, прегарно виготовленими обручами, які справді можна було носити й здаватися гарнішими з ними на головах. Корона царя була прикрашена рубінами, а цариці – смарагдами.

Коли корони охолодили в річці, Аслан звелів Френкові й Елен стати перед ним навколішки й надів корони на їхні голови. Потім сказав:

– Підведіться, царю й царице Нарнії, батьку й мати багатьох царів, які правитимуть Нарнією, Самотніми островами та Древляндією. Будьте справедливими, поблажливими й мужніми. Я вас благословляю.

Кожен вигукнув слова привітання, або загавкав, або заіржав, або заревів, або залопотів крильми, а царське подружжя стояло, маючи врочистий і трохи сором’язливий вигляд, але їхня сором’язливість робила їх ще шляхетнішими. І поки Діґорі вигукував привітання, він почув поруч себе глибокий голос Аслана, який сказав:

– Дивіться!

Кожен у натовпі обернув голову, і потім кожен набрав повні груди повітря від здивування й захвату. Трохи віддалік вони побачили дерево, віти якого нависали над їхніми головами і якого не було там раніше. Воно, напевне, виросло в тиші, але швидко, як ото підіймається вгору прапор на флагшток, поки всі вони були заклопотані коронацією. Його широкі віти, здавалося, відкидали не тінь, а світло, і срібні яблука, як зорі, виглядали з-під кожного листка. Але зітхнути кожного примусила не так його краса, як пахощі, що від нього линули. На якусь мить ніхто не міг подумати про щось інше.