Клайв Стейплз Льюис - Небіж чаклуна

Коли він туди наблизився, то побачив слова, написані на золоті срібними літерами. Приблизно щось таке:

«Зірви плоди для інших, – сказав Діґорі сам до себе. – Саме це я й збираюся зробити. Мабуть, самому мені їх їсти не дозволено. Я не знаю, навіщо тут стільки балаканини. „Заходь у ворота“. Справді, хто стане перелазити через мур або розламувати його, якщо він може зайти крізь ворота? Але як вони відчиняються?» Він притулив до них руку, й вони тут-таки розчинилися без найтихішого звуку в сад.

Тепер, коли він міг заглянути всередину, це місце здалося йому ще приватнішим, ніж раніш. Він увійшов дуже врочисто, озираючись навкруг себе. Усередині все було дуже спокійно й тихо. Навіть водограй посеред саду майже не плюскотів. Чудові пахощі витали навкруг нього. Це було щасливе місце, але дуже врочисте.

Він відразу зрозумів, де те дерево, яке було йому потрібне, почасти тому, що воно стояло в самому центрі, а почасти тому, що великі срібні яблука, які висіли на ньому, так сяяли, що відкидали власне світло в затінені місця, куди не досягало проміння сонця. Він рушив прямо до нього, зірвав яблуко й поклав його в нагрудну кишеню норфолкської куртки. Але він не міг не подивитись на нього й не понюхати його, перш ніж його заховав.

Було б ліпше, якби він цього не робив. Жахлива спрага й голод навалилися на нього, і йому нестерпно захотілося покуштувати цей плід. Він поквапно поклав його до кишені. Але ж перед ним висіли десятки інших. Невже буде помилкою зірвати ще один і надкусити його? Зрештою, подумав він, оголошення на воротах могло й не сприйматися як наказ; його можна було витлумачити як пораду, а хто зважає на поради? Але навіть якби те оголошення тлумачити як наказ, то чи порушить він його, з’ївши одне яблуко? Він уже виконав ту частину наказу, яка вимагала принести один плід «для інших».

Поки він думав про все це, то несамохіть подивився крізь гілки на вершину дерева. Там на гілці, що була над його головою, сидів, наче на сідалі, дуже гарний птах. Я сказав «наче на сідалі», бо він майже спав; можливо, не зовсім. Проглядалася лиш тоненька щілинка в одному оці. Більший за орла, він мав груди темно-помаранчевого кольору, на голові в нього красувався яскраво-червоний гребінь, а хвіст був багряний.

«І це свідчить, – говорив Діґорі згодом, коли розповідав цю історію іншим, – що треба бути надзвичайно уважним у тих місцях, де панує магія. Ти ніколи не знаєш, що може чатувати на тебе». Але я думаю, Діґорі не взяв би для себе яблуко в будь-якому випадку. Такі істини, як «Не вкради», втлумачували хлопцям у ті дні значно наполегливіше, ніж тепер. Проте ми ніколи не можемо бути цілком певними.

Діґорі вже обертався, щоб піти до воріт, коли востаннє розглянувся навкруги. Він пережив жахливий шок. Він був не сам. Лише за кілька ярдів від нього стояла Відьма. Вона саме викидала огризок яблука, яке щойно з’їла. Сік був набагато темніший, аніж можна було сподіватися, й залишив бридку пляму навколо її рота. Діґорі відразу здогадався, що вона перелізла через мур. І зрозумів, що був якийсь сенс у тих рядках, де говорилося про розпач тих, хто «мур розламає». Бо Відьма здавалася сильнішою й пихатішою, ніж будь-коли. Але обличчя в неї було смертельно бліде, бліде, як сіль.

Усе це промайнуло в голові Діґорі за мить. Потім він узяв ноги на плечі й побіг до воріт так швидко, як тільки міг. Відьма погналася за ним. Та як тільки він вибіг назовні, ворота зачинилися за ним самі собою. Це дало йому перевагу, але не надовго. На той час, коли він добіг до інших і закричав: «Швидше, Поллі! Сідай на Крилатого!», Відьма перелізла через мур чи перестрибнула через нього й знову опинилася зовсім близько.

– Стій там, де ти є! – закричав Діґорі, обернувшись до неї обличчям, – бо інакше ми зникнемо. Не підходь ближче бодай на дюйм.

– Дурний хлопче, – сказала Відьма. – Чого ти тікаєш від мене? Я не завдам тобі ніякої шкоди. Якщо ти не зупинишся й не вислухаєш мене тепер, ти не здобудеш знання, яке зробило б тебе щасливим на все твоє життя.

– Дякую, я не хочу слухати тебе, – відказав Діґорі.

Але він таки слухав її.

– Я знаю, з яким дорученням тебе сюди послано, – провадила Відьма. – Бо я була неподалік від тебе минулої ночі й чула всі ваші розмови. Ти зірвав яблуко в отому саду. Зараз воно лежить у тебе в кишені. І ти хочеш привезти його назад, не покуштувавши його, до Лева; щоб він його з’їв. Ти простак! Ти хіба не знаєш, що це за фрукт? То я тобі розповім. Це яблуко молодості, яблуко життя. Я це знаю, бо покуштувала його; і я вже відчуваю такі зміни в собі, що впевнена: я ніколи не постарію, ніколи не помру. З’їж його, хлопче, з’їж. І ти, і я житимемо вічно, будемо царем і царицею цього світу – або твого світу, якщо вирішимо туди повернутися.