– Це мій раб. – Переписувач ковтнув. – А… що?
– Вам відомо, що гекса та їхнє поріддя не може ступити на землю Мірте? А вам, – митник круто повернувся до капітана, – хоч вам це має бути відомо!
Капітан побліднув:
– Гекса? Я не знав, що він гекса. Він…
– Ні-ні, – залепетав переписувач. – Він у рабстві в моєї сім\'ї майже вісім років… Змалку… Він не може бути гекса, у мене є купча, там сказано – «походить з лісового краю»!
Пасажири й команда, наставивши вуха, підбирались усе ближче. Назрівав скандал; ремісники перезирались, матроси супились, решта відверто цікавилися, занудьгувавши без розваг за довгий час подорожі.
Не слухаючи переписувача, митник звернувся до капітана:
– Ваш корабель не ввійде в гавань, поки на борту перебуває гекса.
Пасажири загомоніли. Митникові слова передавали далі, тим, хто не розчув. Розвага загрожувала обернутися на біду.
– Даруйте… – капітан тепер почервонів; він зовсім не був таким досвідченим морським пластуном, яким хотів здаватись. І якщо з бурею у відкритому морі йому випадало змагатись, то непорозуміння з митницею Мірте було устократ небезпечніше.
– Або ви розвертаєтеся і йдете, – підніс голос митник, – або сплачуєте стоянку на рейді – чотири тисячі монет за годину. Гей, ви закінчили?
Його помічники знов показались на палубі й по черзі записали щось у принесену на борт книгу. Діставши ствердну відповідь, митник поглянув на сонце:
– Час огляду вийшов, тепер починається час затримки. Розрахуєтесь ви, капітане, потім зможете позвати до суду пасажира, який протягнув на борт напівкровку… Якщо вам удасться, звісно, вибити з нього хоч копійку, – митник осміхнувся. – Отже, ви розвертаєтесь?
– Ми не можемо! – крикнув хтось із натовпу пасажирів. – Це… це нечувано! Я заплатив за квиток!
– Ми всі заплатили, – плачливим голосом підхопила огрядна пані. – Нас із сестрою зустрічають… сьогодні в порту… В ім\'я Імператора, ми не можемо піти!
Митник зиркнув на неї, але нічого не сказав. Купець, що стояв поряд, повідомив пані впівголоса:
– Імператором тут не присягаються.
– Ми не можемо піти. – Капітан говорив уривисто й глухо, так уразила його несподівана біда, що сталась при самому кінці подорожі. – У нас майже вийшли… запаси прісної води.
– Мені не потрібен клопіт про вашу воду. – Митник попрямував до драбини, по якій уже спускалися його підлеглі. – Моя вам проста порада: скиньте гекса за борт і входьте в порт.
Хлопчисько й досі стояв обіч від усіх. Невтямки було, розуміє він чи ні, через що така веремія. Не схоже, щоб його знічували погляди – лихі, відверто неприязні, іноді бридливі.
– Скільки можна чекати! – закричала огрядна пані. – Скиньте його за борт, нарешті! Ви ж бачите – іншої ради нема, інакше нас не пустять!
Переписувач виступив наперед. Губи в нього тряслися.
– Панове, я розумію ваше обурення… Я сам, я не знав… але, панове, це ж моя власність… Він знаряддя моєї праці, дуже цінне, важливе… Він джерело моїх прибутків! Він дуже дорого коштує, хто мені відшкодує?!
– А хто мені відшкодує простій на рейді?! – гаркнув капітан.
– Ви поставили нас усіх у жахливе становище, – завважив купець. – Хто винен, як не ваша недбалість? Усім відомо, що гекса та їхніх напівкровок не пускають у Мірте!
– Заждіть, – переписувач кинувся за митником, готовий був схопити його за рукав, але в останню мить утримався. – Заждіть… Я можу заплатити штраф. Ми ж люди, домовмося… Я відпливу з ним сьогодні ж, я тільки пересяду на інший корабель!
– Ані ногою. – Митник узявся за дужку, до якої кріпилась драбина. – Гекса не опоганить Мірте ані диханням, ані доторком, ані гидким випорожненням своїм. Викидайте за борт – або корабель не пройде.
Пасажири говорили вже на повний голос, і, здавалось, жоден не чує іншого.
– Але що ж мені робити, – переписувач кусав губи. – Це… головне моє добро, цей раб! Він… у нього дивовижна пам\'ять на букви та знаки, він переписує книги з нечуваною швидкістю, без нього я зубожію!
– Ваша справа, – митник поставив ногу на сходинку. – Гей, капітане, хвилина на роздуми.
– Та що тут думати! – закричав старший із ремісників, бородатий ювелір. – У мене контракт у Мірте, хто за мене заплатить неустойку?!
– Може, човен, – бурмотів блідий, як лід, переписувач. – Може, спустити човен… Він переписує по цілій книзі за три ночі!
– Доведеться тобі самому потрудитися, – сказав ювелір і сплюнув за борт. – Руки не відпадуть!
Капітан, стиснувши зуби, ішов по палубі, переступаючи через кодоли, кинуті кимось вузли, – ішов до хлопчиська.
Читать дальше