Марина и Сергей Дяченко: Мідний король

За оселю правила порожня мушля величезного молюска, закинута на острів давно забутим штормом. Мушля стояла, мов розгорнута книга оправою нагору. її темні стулки, порослі мохом і засипані попелом, правили за дахові схили. Усередині було темнувато, але старий не потребував світла. Над його головою цілі ночі горів маяк.

Розвіяр напився води, яку старий плеснув йому в залізний кухлик, з\'їв білу, з м\'якими кістками рибу, варену, давно охолоду. Після цього ліг і заснув, і проспав, певно, майже добу. Коли він розклепив повіки, знову був світанок, старий бродив у камінні біля берега, витягаючи з води гірлянди водоростей, нюхав їх, неуважно надкушував – і продовжував вибирати далі. На спині в нього можна було злічити кожен хребець. Драна шкіряна спідниця лопотіла на вітрі. Морська гладінь здавалася рожевою, а далі, над обрієм, височіло велике місто, пускаючи, мов зорі, один вогник по одному.

– Задмухати свічку, – пробурмотів старий собі під носа, але Розвіяр почув. Акуратно склавши на мокрому камені добуті водорості, старий піднявся до маяка, крекчучи, пробрався в низькі двері і зник. Минула хвилина, друга, потім високе полум\'я маяка засичало. Дощем посипались іскри, Розвіяр перелякався – але майже всі вони гасли, не долетівши до землі, і на голову некликаному гостеві впала тільки пригорща попелу.

Погаснув і маяк. Це було мов захід сонця, що минув за одну мить. Світ навколо змінився так раптово, що Розвіяру довелося сісти на камінь, щоб ухилитися від запаморочення.

Розсунувся обрій. Відкрились кораблі на рейді та інші, що підходили з відкритого моря. Зникли гострі тіні, світ зробився м\'яким, як вода, а Мірте на видноколі наче виріс, майнув ще вище й у ранковім світлі здався добрим.

З низьких дверей у підошві маяка вибрався старий.

– Цур на маяк не сцяти, – сказав урочисто, дивлячись мимо Розвіяра. – Он море є, туди й мочися!

Вони майже не розмовляли. Маяка неначе не цікавило, звідки узявся Розвіяр і що збирається робити далі. Щовечора старий піднімався по сходах, щоб запалити маяк, і щоранку гасив його, втягаючи гніт за допомогою особливого механізму. Розвіяр не міг зрозуміти, коли старий спить, – здавалось, він не лягав ніколи, усе вештався по камінню, витягав рибу, якось піймав м\'ясистого червоного восьминога і приготував на жаровні; ні дров, ні хмизу на острові не було, але старий нічого, крім водоростей, не їв сирим. Для готування він використовував ліхтарну олію, а посуду в нього було навдивовижу багато.

Щодня повз маяк проходили кораблі. Старий дивився на них оцінливо, іноді плював услід, іноді махав рукою, але нічого не казав уголос. Розвіяр бачив, як пішла «Крилама». Йому дивно було згадати, як сам він стояв на її палубі, і страшно – як проз нього рухався порослий черепашками борт.

Він не знав, хто там тепер, на «Криламі». Пасажири давно розчинилися в місті, лишилися на кольорових мостах під золотими банями. А капітан на судні напевно той самий, і команда також… Вони підуть і повернуться. І знову підуть. Вони можуть пливти й бродити по всьому світу, а він, Розвіяр, не вміє ходити по воді!

Він проводжав кожний корабель із жагою й надією. Він міг би відплисти, він міг би повернутись на материк; якби ж хазяїн Агль знав, що Розвіяр вижив! А він би точно розщедрився на човен, щоб забрати з маяка «своє багатство». Але хазяїн, звісно, не знав; можливо, він і сам давно поїхав із Мірте, може, вертаючись, «Крилама» відносила і його…

Далеке місто щоранку вставало на видноколі, ширяло над водою, мінилося веселково, поблискувало золотом, міняло кольори й запалювалося вогнями, і так світилося до ранка. Розвіяр не раз і не два намагався уявити, що за люди там живуть. Високі, сухорляві, зі смаглявою шкірою й золотим волоссям; от би подивитися на їхніх жінок.

Дивно, що, сидячи на камені посеред моря, обвітрений, змучений, напівголодний Розвіяр уперше, мабуть, у житті так багато думав про жінок. Може, так діяло на нього прекрасне й неприступне місто. А може, ніколи давніше у Розвіяра не було стільки вільного часу.

Добувати їжу і їсти. Більше нічого. Розвіяр бродив по острову, збираючи уламки мушель, але їх було мало, тьмяних, некрасивих. Він допомагав старому розчиняти рибу та – іноді, коли пощастить, – патрати спійманих птахів. Старий мовчав. Розвіяр дивився на риб\'ячу луску, що складалась у візерунки, і в нього перед очима виникали сторінки переписаних книг – він пам\'ятав їх майже всі.

Якось удень, сховавшись у затінку маяка, Розвіяр став читати вголос – не останню книгу про «Подорож на Осиний Ніс», а ту, що переписував раніше, коли «Крилама» тільки вийшла з порту Фер. Це була історія про фаворитку самого Імператора, дуже рідкісна у Фер і заборонена в Імперії. Хазяїн Агль збирався продати переписаний примірник у Мірте – за великі гроші. Розвіяра зовсім не цікавили походеньки фаворитки: вона однаково обходилася з усіма чоловіками. Його цікавили картини чужого життя, прикрашені, але все-таки схожі на правду.