Марина и Сергей Дяченко: Мідний король

Човен ударився днищем об камінний виступ. Розвіяр переліз через борт, по пояс пішов у холодну воду, намацав ногами тверде й вибрався на берег:

– Повертайтесь. Мені треба побути самому.

Не озираючись, попрямував по схилу вгору; маяк був кістяний, чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, пустий зсередини. Гнилі дерев’яні сходи вели нагору, біля входу стояла чорна бочка під кришкою. Пахло мастилом і водоростями.

Зігнувшись, Розвіяр зазирнув під мушлю величезного молюска, але там нікого не було, тільки гіркою лежала купа ганчір’я. Він випрямився й озирнувся. Мірте сяяв на обрії, далекий, недосяжний.

Розвіяр сів на холодний камінь, притулився до скелі спиною й заплющив очі. На маяку не можна вмерти з голоду – риба, водорості… На маяку ніколи не буває темно. Не вийшло б мастило в бочці, не забувати б поправляти ґніт. Напевно, щось схоже відчував старий Маяк, уперше ступаючи на цей острів. Треба побути самому… Довго. Дуже довго.

Човен пішов за скелю, але він відчував – вони поряд. Не повертаються на корабель. Чекають, коли він покличе; не зважуються не послухатись – і не можуть виконати наказ.

«Тебе звати Яска, – сказав тоді Лукс. – Ти моя дружина. І ти не втечеш від мене. Я наново розповім тобі кожний твій день… Від того самого ранку, як ти народилася в селищі на Камінній Стрілці. Як росла, як стала магом, як відкривала й закривала лялькам очі… Як ти боролась, і як зняла прокляття з цілого народу, і як народила сина. Я розповім тобі твоє життя, і ти все пригадаєш. Усе буде знову, Яско. Віриш мені?»

Розвіяр пригадав, як Яска усміхнулась у відповідь на ці слова. Відкрито, здивовано, щасливо – як за молодих літ.

Вони живі й здорові. Вони і є його життя. Його життя нехай іде, вільне, а він залишиться тут – покутувати провину, яку спокутувати несила людині.

І Мірте на обрії. І ревіння полум’я над головою. Але вони – вони живі й здорові, і місто стоїть, як раніше, дивиться у води затоки…

– Розвіяре?

Він розплющив очі.

Вони все-таки не послухались; човен погойдувався на воді неподалік від берега. Біля води на вологих каменях стояв Дарунок, скуйовджений, дивно дорослий, схожий на молодого Лукса.

– Я ж просив дати мені спокій.

– Вибач. – Дарунок сунувся до нього, легко ступаючи широкими лапами по гострому камінню. – Тільки… Поглянь, що я для тебе знайшов.

На його простягнутих долонях лежав окраєць хліба, світло-сірий, зі смаглою блискучою скоринкою.