Марина и Сергей Дяченко: Мідний король

Хлопчисько урвав гру на півтакті. Дівчинка акуратно закінчила музичну фразу й тільки тоді опустила смичок.

– Ви добре граєте. Я слухав музикантів Німого Народу, а значить, не зовсім невіглас. А тепер скажіть: що ви знаєте про Гейла, славетного музику?

Брат і сестра ззирнулись.

– Нічого, – відповів хлопчик.

– А якщо подумати?

– Нічого, – швидко промовила дівчинка. – Крім того, що він з’їхав з глузду й помер.

– І це все?

– Усе.

Розвіяр підійшов до них ближче. Спинився перед хлопчиком:

– Хочеш убити мене?

Той відхитнувся.

– Даю тобі шанс. Спробуй.

– Розвіяре, – тихо сказала Яска за його спиною. – Навіщо ти це робиш?

– Спробуй, – підбадьорливо кивнув Розвіяр. – Адже тебе навчали користуватись не тільки смичком? Хіба ти, чистокровний Золотий, не вмієш тримати зброю?

Різким рухом хлопчисько відкинув назад довге, хвилясте золоте волосся. Зі смичка в його руці вискочило вузьке лезо. З обличчя його сестри Розвіяр зрозумів, що вона нічого не знала про братові приготування.

– Помри, проклятий гекса! – вигукнув музика.

Розвіяр не ворухнувся. Він стояв перед хлопчиком за два кроки й дивився, як труситься в його руці сталеве жало.

– Я маю загинути від твоїх страшних очей? Чи вмерти зі сміху?

– Розвіяре, – гучніше повторила Яска. – Досить!

Хлопчисько нажахано дивився йому в очі.

– Дуже давно одна людина дала мені в руки страшну зброю, – сказав Розвіяр. – Я тоді здивувався, як він не боїться. Я міг убити його набагато швидше й набагато певніше, ніж ти своєю голкою. Він сказав: «Я бачу тебе наскрізь»… Тепер я розумію, що це значить. Ти не вб’єш мене, хоробрий хлопчику, тобі це не до снаги…

Він спинився посеред зали, заклавши руки за спину, дивлячись у темне високе склепіння.

– А кому до снаги? – спитав уголос.

«Мідний король – один із темних безіменних богів. Приймає жертви не в усіх і не всякі…»

Перебираючи книжки, Розвіяр натрапив на знайому руку і мало не закричав з радості, ніби зустрів давнього друга. «Країни, де я був, їхні боги й забобони» – так називалася книга, що її написав автор «Хронік звіруїнів».

Книга зберігалась у «варварському» відділенні. Нею користувалися погано, або вона побувала в катаклізмі, а радше й те й друге: сторінки попсувались від давньої вологи, були поточені жучком, зацвілі, місцями попалені. Розвіяру захотілося переписати цю книгу – начисто, ретельно зберігаючи почерк автора та його примітки, накреслення землеписних карт, які він робив на берегах. Розвіяр знав, що цього не станеться ніколи; усе, що він міг зробити для автора чудової книги, – поновити на першій сторінці його майже затерте ім’я: «Варан».

«…випадкові, недостовірні відомості. Той, хто справді приносив жертву Мідному королю, мовчить про це й ніколи не розповість…внутрішня потреба, – рядок зникнув під плямою, – тільки можливо… спинити разом з життям. Люди, які багато років служили Мідному королю, стають невразливими для ворогів і друзів і не можуть навіть укоротити собі віку. Єдине порушення цього правила можливе, якщо під час жер…»

Розвіяр перегорнув сторінку. Вся розгортка була безнадійно зіпсована пліснявою.

Жінка стояла перед ним у святковій, напевно, найкращій своїй сукні. Золоте волосся, пряме й тонке, лежало на її плечах, укривало спину й падало майже до колін.

– Як тебе звати?

– Навіщо тобі моє ім’я? – Вона всміхнулась.

– Ти зухвала, – сказав він, відчуваючи дивне задоволення. – Це добре.

– Для мене добре? Для тебе?

– Для мене. Ти така, як я хотів. У юності я мріяв… про Золотих жінок.

– У тебе була жалюгідна юність, жалюгідний гекса? Ти розважався мріями?

– Я не смів навіть мріяти, що колись усі жінки Мірте належатимуть мені.

– Усі? Не сміши. Жодна не твоя.

– А ти?

– А що – я? Я – це не шматок м’яса, жалюгідний гекса. Ти можеш зробити з моїм тілом будь-що, але я – це не моє тіло. Ти можеш вительбушити мене, але я лишуся вільною. Давай, починай! Покажи, на що ти здатен. Дозволь сміятися, коли мені стане смішно!

Він мовчав і дивився на неї.

Їй було років двадцять. Вона нічим не була схожа на Яску замолоду, по-хлопчачому різкувату й поривисту. Вона не була схожа на покірну, старанну Джаль. Вона була – тепер він знав це – схожа на Мірте, який вічно дражнить на обрії. Золоте місто, що сміється в лице… прекрасне, як усе, чого торкаються Золоті.

Під його поглядом усмішка жінки почала танути. Вона все ще примушувала себе сміятись, але її обличчя, залите рум’янцем куражу, блідло, вицвітало, мов стара картина під сонячним промінням.