Марина и Сергей Дяченко - Мідний король

Лукс підійшов ближче. Поклав руку на плече Розвіяру. Той дивився на Мірте.

– Вона має рацію: я не зупинюсь.

– Чому? Що тебе змушує? Це як голод чи як спрага…

– Це як лавина. Як пожежа. Чого б ти хотів понад усе, Луксе?

– Ну…

– Ти не хотів би, щоб душа твоя й розум осяялися зсередини? Коли можеш усе й усе розумієш. Це як любов, але тільки яскравіше. Це як знання… як блискучий вихід із глухого кута… Як досконалість, Луксе. І це – поряд, за два кроки. Мідний трон… Я нічого не можу зробити. Хоча… Хіба що…

Розвіяр раптом завмер із широко розплющеними очима. Проста думка, до якої він не міг додуматись усі ці дні; йому було не до того, він переймався іншим; повернувшися спиною до Мірте, Розвіяр усміхнувся на весь рот і заніс руку над собою – над останньою жертвою:

– Мідний королю, Мідний королю! Візьми, що ціную! Візьми! Удавись! Подай, що потребую!

Нічого не сталося.

– Мідний королю! Мідний королю! Візьми, що ціную, подай, що потребую!

Довга напружена мить – і знов нічого. Розвіяр повернувся; вище здіймалося сонце, яскравіше блищали дахи, зеленішими здавалися сади.

– Мідний королю, – почав він утретє, уже без надії. – Мідний королю… Подай, що ціную…

– Ти вже себе не цінуєш, – пошепки сказав Лукс. – Або… він просто не хоче брати.

Розвіяр, не дивлячись на нього, витягнув меч із піхов. Різонув себе по руці. Кров бризнула на каміння.

– Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую!

Червоні плями зашипіли, випаровуючись. Мідний король узяв усього декілька крапель. Розвіяру полегшало, він засміявся вголос; кров з відкритої рани продовжувала бігти, він повторював і повторював заклинання, однак нова жертва не була прийнята.

– Досить. – Лукс перетягнув йому руку бинтом з сідельної сумки. – Досить, я нагледівся в житті на твою кров, досить.

– Луксе, я ж не зупинюсь. – Розвіяр відчужено дивився, як Лукс бинтує йому руку. – Я принесу в жертву й тебе, і Яску, й Мірте… І… спробуй мене зупинити, будь ласка.

– Як?

– Убити.

Лукс відсахнувся:

– Я не можу вбити вершника. Легше вирвати собі очі.

– А Ранок-Без-Похибки вбив свого вершника.

– Він був маг… І він проклятий навіки. Знаєш… дарма ми дозволили Ясці взяти його перстень.

– Вона сама вирішила.

Тепер вони разом дивились на місто. Зграї маленьких птахів літали над ним, мов чорно-біла сітка. Майоріли прапорці на високих ажурових вежках. Гірляндами тяглися вздовж загород жовті й червоні квіти. У гавані темніли кораблі; Розвіяр подумав, що Яска тепер на «Криламі» і Дарунок із нею. Тарі-Колесо та його людей він відправив на борт ще вчора…

Це місто, мов наречена на вівтарі. Прекрасна жертва. Можливо, остання?

– Стій!

Лукс метнувся до краю урвища, став між Розвіяром і Мірте:

– Зажди. Якщо вибирати між мною і Мірте… Нехай це буду я, Розвіяре. Я ж тобі дорогий?

– Луксе!

– Я не хочу бачити, як ти віддаєш йому це місто. Ти… ти рятував мене стільки разів, що моє життя давно вже належить тобі, давно й геть усе. А там… Короткий Танцюра давно жде мене. Заждався на зеленій рівнині, забутий усіма. Ходить пішки… Хоча хто знає – чи попаду я на Зелену рівнину? Куди попадають його жертви, ти не знаєш?

Полегшення, яке прийшло до Розвіяра в ту мить, коли Король прийняв його кров, розтануло. Налягала сила, що перевищувала всі сили цього світу, і закрутився невидимий гончарний круг: окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недопалок свічі… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі – Іміль при смерті, і дівчина з золотим волоссям, і далі, і далі…

– Я не знаю, – сказав він глухо. – Я не знаю, де вони, чи живі… чи можливо, щоб вони залишилися серед живих… і чи не найкраще їм померти… Я дізнаюсь, коли доберуся до Мідного трону.

– Дізнаєшся, – м’яко сказав Лукс. – Ти розумний, ти дуже розумний. Можливо, лишилося трошки… Можливо, це остання жертва.

І він усміхнувся.

Він стояв на уступі над Мірте, опустивши руки, не торкаючись мечів, що звичайно оперізували його торс. Косматий, постарілий звіруїн під сідлом, із широкими лапами, з густою шерстю на боках. Розвіяр ніколи, ніколи в житті не надівав остроги, сідаючи на спину Лукса.

– Хто тобі дорожчий – я чи Мірте?

– Ти.

Лукс усміхнувся:

– Я завжди мріяв померти за тебе, друже. Тільки соромився сказати.

– Луксе…

– Роби. Якщо хочеш, я відвернусь.

– Луксе!

– Це… все, що я можу для тебе зробити.

Розвіяр придивився до його обличчя.

«Це… все, що я можу. Мабуть», – сказала інша людина, багато років тому. Розвіяр почув її голос.