Катерина Боброва - Риль. Любов дракона

Димка приховала драконів із поля зору, а через секунду по набережній до дівчини впевненим кроком прямували троє чоловіків. Всі троє були чимось схожі, немов рідні брати: чорне волосся блискучими локонами спускалося до плечей, шовкові сорочки підкреслювали стрункі м'язисті тіла, на смаглявій шкірі виділялися нелюдські очі. Так-так, очі у цієї трійці були дуже примітні. Зі спини їх ще можна було прийняти за людей, але варто було зловити погляд чорних з золотисто-вертикальним розрізом зіниць, як холодок усвідомлення їх чужості людській расі проникав у душу, закручувався вихором у шлунку, змушуючи ковтати гірку від хвилювання слину.

Дракони деякий час з холодним інтересом розглядали посталий перед ними людський екземпляр. Риль теж не поспішала першою завести розмову. Коли ще доведеться ось так зблизька роздивитися драконів. Нехай і в другій їх подобі.

На першому курсі їм лише побіжно розповідали про господарів неба. Та й вся розповідь складалася з суцільних не: «не наближатися, не вступати в контакт, не втручатися в їхні справи, не укладати жодних угод». Прямо як з бойовими артефактами: «не направляти, не заряджати, краще взагалі не чіпати і не застосовувати, з порожніми поводитися завжди, як із зарядженими».

А вона і не наближалася, самі підійшли. І на вигляд зовсім не страшні, а навіть навпаки. Якщо стерти гордовитий вираз з облич, або все-таки морд, та заявитися на бал в обнімку з такими кавалерами… Н-да, як все погано. Чи то драконівська чарівність, пішла б вона куди подалі, дає про себе знати, чи то гарячка… Але думати про кавалерів в її становищі – остання справа.

Нарешті драконам набридло зображати з себе бронзові статуї, вони обмінялися швидкими поглядами, а потім перший, лише зробивши натяк на уклін, вимовив: «Високоповажна пані, дозвольте нам привітати вас в Алькаруеті!». Від вібруючих ноток драконівського акценту в його голосі у дівчини по спині пробігли мурашки. «Цікаво, на що перше западають жінки, – промайнула підступна думка, – на екстравагантну зовнішність чи на чаруючий своєю нелюдскістю голос?»

Уроки матінки не минули дарма. Риль легко і невимушено зобразила реверанс. І нехай в старому пледі, в широких матроських штанях і довгій куртці, зі скуйовдженим волоссям вона була схожа на скаженого кажана, що вирішив погріти свої крила на сонечку, етикет залишався етикетом. А ось далі слідувати йому було вже безглуздо. Риль залишалося сподіватися, що дракони це теж зрозуміють.

На жаль, надії довелося померти.

– Дозвольте представитися, – дотримуючись високого стилю, продовжив дракон, – я – голова посольства драконячого народу Ластіран Арогерм Де Регірмаф, це Фестігран Таліарн сет Регірмаф, – схилив голову правий дракон, – і Кестірон Ахлармар сет Регірмаф, – кивнув лівий, а потім усі троє звернули на дівчину вичікувальні погляди.

Риль замислилась. Представлятися повним ім'ям не варто. В інших світах простірники завжди використовували псевдоніми, але Риль не на роботі, у неї надзвичайна ситуація, тому можна назватися домашнім скороченим варіантом, щоб залишити своїм хоч якусь підказку.

– Ви можете звати мене Риль, – з викликом сказала дівчина, дивлячись в чорно-золоті очі Ластірана.

Той навіть оком не змигнув, почувши настільки коротке ім'я незнайомки.

– Високоповажна пані Риль, ви зробите нам честь своїм візитом.

Ось тепер прийшла черга дівчини приховувати своє здивування. Дракони запрошують у гості? Так, що такого сталося в світі, що вони не просто опустилися до розмови з людиною, але і запропонували розділити дах над головою? Риль навіть почекала, чи не звалиться небо від подібного, ні, лишилося на місці.

– На жаль, скористатися вашою гостинністю я не можу. Мене чекають в палаці.

– Ви впевнені, що вам потрібно туди йти? – Фестігран окинув промовистим поглядом далекий від благополуччя вигляд дівчини.

– На жаль, так.

Дракони обмінялися тривожними поглядами.

– Пані Риль, – зітхнув Ластіран.

– Просто «Риль», без пані.

– Добре, Риль. Як би дивно це не звучало, ви можете розраховувати на нашу допомогу. Ми обов'язково знайдемо вас у палаці. І передайте капітанові, який вже всі чоботи протоптав від нетерпіння, що він відповідає за вашу безпеку своєю головою. А вона у нього одна.

З цими дійсно дивними словами, трійця розступилася, звільняючи дівчині дорогу. Та ошелешено кивнула їм на прощання і, підібравши поли свого пошарпаного пончо, потопала до капітана.