Катерина Боброва - Риль. Любов дракона

Риль вчепилася в дерев'яну обшивку корабля мертвою хваткою. Їй потрібен невеликий відпочинок, а потім вона попливе до носа корабля і спробує піднятися нагору по якірному ланцюгу. Пальці зісковзували, та й хвиля норовила затягнути під днище судна. Довелося, зціпивши зуби від напруги, плисти вперед.

На півдорозі щось боляче вдарило по руці, потім по голові і застукало збоку по обшивці корабля. Новий шквал – і перед очима дівчини, витанцьовуючи в повітрі, пролетіла мотузка з прив’язаною до неї щаблиною.

Вітер нещадно смикав мотузяну драбину, а заодно і ту божевільну, що намагалася по ній піднятися. Риль збилася з рахунку, скільки разів вона притулялася до борта корабля усіма частинами свого багатостраждального тіла. Дерево, злісно вишкірившись скалками, щедро встромляло їх у тіло незваної гості. Дівчина шипіла від болю, лаялася, але вперто повзла вгору.

Нарешті над головою завиднівся борт корабля. Вона акуратно перелізла через розхитані дошки і, важко дихаючи, звалилася на палубу. Спалах блискавки – можна озирнутися, а заодно і здивуватися – палуба виявилася порожньою, а шторм у самому розпалі. Ніс у черговий раз задерся на височенну хвилю і стрімко полетів униз, щедро обливши водою половину корабля.

Видно було погано, рідкісні спалахи блискавок давали занадто слабке освітлення, і Риль спробувала зорієнтуватися, вдихаючи корабельні запахи. Результат був невтішний. Пахло морем, але не людьми. Не відчувалося в повітрі ані запаху приготовленої їжі, ані наловленої риби, ані надраєної з милом палуби. Холод заповзав у душу, змушуючи щільніше притиснутися до борту корабля і напруженіше вдивлятися в темряву. Інстинкти волали про небезпеку і про те, що краще пошукати укриття, ніж йти зараз на розвідку. Краще перечекати ніч де-небудь у затишному куточку, хоча б серед тих бочок, що стоять неподалік, поскрипуючи обв'язаними мотузками.

Риль майже повзком дісталася бочок, навпомацки знайшла край парусини, що прикривала бочки, і забилася під неї, намагаючись не надто голосно стукати зубами від холоду. Сиділа, зіщулившись у грудочку, прислухаючись до шаленого плескоту хвиль за бортом і дикого завивання вітру. Буря тільки почала розходитися, прагнучи дістатися до палуби нахабного кораблика і перевірити, чи немає там кого живого.

Несподівано вітер стих. Так буває, коли буря, немов утомившись, відправляється на відпочинок, щоб набратися сили перед черговою атакою. І немає нічого більш чарівного, ніж цей уявний спокій, коли все завмирає в очікуванні ще більш запеклих ударів стихії.

Палуба раптово оживає. Дробний стукіт підборів лунає зовсім поруч з місцем, де зачаїлася дівчина. Хтось невидимий квапливо проходить повз. Риль тихенько визирає зі свого притулку, і дивне видовище постає перед нею. Палубою, на висоті трохи більше метра, по повітрю пливе ліхтар. Ось він завмирає в повітрі і, хитнувшись, розвертається до лівого борту, ніби чиясь невидима рука керує ліхтарем. У цей момент яскравий спалах блискавки освітлює корабель, і дівчина завмирає від жаху – палуба порожня. Самотній ліхтар висить у повітрі, але його господаря не видно.

– Оце так погодка сьогодні, – крізь скрип снастей доноситься до дівчини чийсь голос. І Риль пірнає назад під парусину.

– Твоя правда, розгулялася буря не на жарт. Ех, люблю я, коли палуба під ногами ходором ходить, аж живим себе відчуваєш, як в старі добрі часи.

– Ти тому зі своїм ліхтарем тягаєшся? Ностальгуєш, старий шкарбуне?

– Наче ти не згадуєш себе живим? Всі ми ностальгуємо. Мені сьогодні людським духом війнуло, о-о-он біля тих бочок.

– Це твій маразм там пахне. Мабуть, знову дівчину згадував?

– Згадував. Чому ж приємне щось не згадати? Хороша була. Що й казати. Тіло біленьке, м'ясо м'якенька і смачна-а-а-а, напевно. Шкода, довелося її Блідолицому віддати.

– Ну, у нього в Терлістагах теж не мед. Довго вона там не протягне. З його підземель ще ніхто живим не вийшов.

– Так-то воно так, – зітхнув невидимий співрозмовник, – пішли, чи що, в карти перекинемося, а то дивись, як море біснується. Палубу точно заллє, а мокнути мені щось не хочеться, нехай навіть і по пам'яті.

На палубі почулись кроки, які, на полегшення дівчини, затихли на іншому кінці судна. Заскрипіли давно не змащені двері, гулко грюкнули, і настала тиша. Вдалині біснувалася буря, підбираючись все ближче, щоб знову вдарити по кораблю.

Риль, скрючившись, сиділа в своєму хиткому сховищі. Лише гулкий звук ударів серця говорив, що вона жива і не перетворилася в одну з неспокійних душ, що населяли це плавуче корито. «Якщо повернуся, особисто того жартівника, що мене сюди закинув, освіжую. І ніхто мене не зупинить!»