Анджей Сапковський - Меч приречення

— Вею?

— Гм?

— Чого ви їздите з Борчем? Ви, вільні войовниці? Можеш відповісти?

— Гм?

— Що гм?

— Він… — зерріканка, морщачи чоло, шукала слова, — Він… най… гарніший.

Відьми́н покивав головою. Критерії, на підставі яких жінки оцінювали привабливість чоловіків, не вперше видалися йому загадковими.

Три Галки ввалився до ванькиру, застібаючи штани і голосно віддаючи накази корчмареві. Тея, що трималася за ним, удаючи нудьгу, роззиралася по корчмі, а купці та плисаки старанно уникали її погляду. Вея висмоктувала чергового рака, щомиті кидаючи відьми́нові промовисті погляди.

— Я замовив ще по вугрові, цього разу печеному, — Три Галки тяжко сів, брязкаючи не до кінця застебнутим пасом. — Намучився я з цими раками і начебто зголоднів. І залагодив тобі тут нічліг, Геральте. Чого тобі блукати околицею? Ще порозважаймось. За ваше здоров’я, дівчата!

— Vessekheal , — сказала Вея, салютуючи йому кубком. Тея моргнула і потяглася, при чому її спокусливий бюст, всупереч сподіванням Геральта, не розірвав переду її сорочки.

— Розважаймось, — Три Галки перехилився через стіл і ляснув Тею по сідницях. — Розважаймось, відьми́не. Гей, господарю! Сюди!

Корчмар хутко прибіг, обтираючи руки фартухом.

— Чи знайдуться в тебе ночви? Такі до прання, міцні та великі?

— Які завбільшки, пане?

— На чотири особи.

— На… чотири, — корчмар роззявив рота.

— На чотири, — підтвердив Три Галки, добуваючи з кишені напханого гаманця.

— Знайдуться, — корчмар облизав губи.

— Славно, — засміявся Борч. — Накажи занести їх нагору, до моєї кімнати і наповнити гарячою водою. Галопом, лебедику. І пива теж накажи туди віднести, жбанів зо три.

Зерріканки захихотіли та одночасно моргнули.

— Яку волієш? — спитав Три Галки. — Ге? Геральте?

Відьми́н почухав потилицю.

— Знаю, що складно вибрати, — з розумінням сказав Три Галки. — Я сам часами маю клопіт. Добре, обдумаємо це в ночвах. Гей, дівчата! Допоможіть мені вийти на сходи!

На мості була запора. Дорогу перегороджувала довга товста балка на дерев’яних козлах. Перед нею і за нею стояли галябардники у шкіряних, оббитих ґудзями куртках та кольчужних каптурах. Над заставою сонно повівала пурпурна хоруговка зі знаком срібного грифа.

— Що за чорт? — здивувався Три Галки, ступою під’їжджаючи ближче. — Нема переїзду?

— Глейт є? — спитав найближчий галябардник, не виймаючи з рота прутика, якого жував, чи то з голоду, чи то щоб згайнувати час.

— Який глейт? Що таке, пошесть? Може, війна? На чий наказ ви перекрили дорогу?

— Короля Недамира, пана Кейнгорнського, — стражник пересунув прутика в другий край рота і вказав на хоруговку. — Без глейту в гори не можна.

— Якась дурня, — змученим голосом промовив Геральт. — Це ж не Кейнгорн, а Голопільська Волость. Голопіль, а не Кейнгорн бере мито з мостів на Браа. Що до цього Недамирові?

— А це не мене питайте, — стражник виплюнув прутика. — То не моя річ. Я лише глейти перевіряю. Як хочете, з нашим десятником перебалакайте.

— А де він?

— Там, за митниковою садибою, на сонечку гріється, — сказав галябардник, дивлячись не на Геральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягалися в кульбаках.

За будиночком митника, на купі висохлих колод, сидів стражник, другим кінцем галябарди малюючи на піску жінку, а радше її фрагмент, побачений з небуденної перспективи. Біля нього, ледь перебираючи струни лютні, напівлежав худорлявий чоловік у насунутому на очі фантазійному капелюшку кольору сливи, оздоблений срібною пряжкою і довгим нервовим пером чаплі.

Геральт знав той капелюшок і те перо, знамениті від Буїни до Яруги, відомі у дворах, замках, заїздах, корчмах і замтузах [3] Домах розпусти. . Особливо у замтузах.

— Горицвіте!

— Відьми́н Геральт! — з-під відсунутого капелюха зблисли веселі сині очі. — Ото несподіванка! І ти тут? Часами глейту не маєш?

— Що ви всі з отим глейтом? — відьми́н зістрибнув із сідла. — Що трапилося, Горицвіте? Ми хотіли перебратися на той берег Браа, я і лицар Борч Три Галки та наш ескорт. І, виявляється, не можемо.

— Я теж не можу, — Горицвіт устав, здійняв капелюшка, поклонився зерріканкам з пересадною галантністю. — Мене теж не хочуть пропустити на той берег. Мене, Горицвіта, найславнішого менестреля та поета в радіусі тисячі миль, не пропускає цей десятник, хоч теж, як бачите, мистець.

— Нікого без глейту не пропущу, — похмуро прорік десятник, після чого доповнив свій рисунок фінальною деталлю, дзюгнувши кінцем древка в пісок.