Анджей Сапковський - Меч приречення

Підігнавши коня, чародій чвалом рушив у напрямку початку колони. Геральт, зиркнувши на бліде і люто викривлене обличчя Єнніфер, уже наперед почав йому співчувати. Знав, про що йдеться. Єнніфер, як більшість чародійок, була стерильною. Але, як мало хто з чародійок, страждала через цей факт і, як хтось про нього згадував, реагувала зі справжнім шалом. Напевне, Доррегарай про це знав. Натомість не знав, правдоподібно, яка вона мстива.

— Накличе клопоти на свою голову, — просичала вона. — Ой, накличе. Бережись, Геральте. Не думай, що коли б так дещо трапилося і ти не виявиш розсудливості, то я тебе обороню.

— Нічого побоюватися, — усміхнувся він. — Ми, себто відьми́ни та безвольні големи, завжди діємо розсудливо. Бо межі можливого, між якими ми спроможні рухатися, прокладені виразно та недвозначно.

— Ну, ну, дивіться, — Єнніфер глянула на нього, все ще бліда. — Образився, наче панянка, звинувачена у втраті цноти. Ти відьми́н і цього не змінити. Твоє покликання…

— Припини з цим покликанням, Єн, бо вже мене млоїть.

— Я тобі казала не називати мене так. А твої млості мене не надто цікавлять. Як усі інші реакції з обмеженої відьми́нської амплітуди реакцій.

— І все-таки деякі з них оглянеш, якщо не перестанеш пригощати мене оповіданнями про високу місію та боротьбу про людське благо. І про драконів, страхітних ворогів роду людського. Я знаю краще.

— Так? — примружила очі чародійка. — І що ж ти знаєш?

— Хоча б те, — Геральт не перейнявся різким застережливим дрижанням медальйону на шиї, — що якби не мали дракони скарбниць, то й кульгавий пес ними б не переймався, не те що чародії. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться поблизу якийсь чародій, міцно зв’язаний із Гільдією Ювелірів. Ось так, як ти. І пізніше, коли на ринок повинна втрапити ціла гора каміння, то чомусь не потрапляє і ціни не спадають. Тому не розповідай мені байок про покликання та боротьбу за виживання. Я тебе надто добре і надто довго знаю.

— Надто довго, — повторила вона, зловісно кривлячи губи. — На жаль. Але не думай, що добре, сучий ти сину. Трясця, яка ж я була дурна… Ах, іди к бісу! Бачити тебе не можу.

Крикнула, погнала вороного, чвалом помчала вперед. Відьми́н стримав коня, пропустив воза краснолюдів, що ревли, лаялись, свистіли в кістяні дудки. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Горицвіт, награючи на лютні.

— Гей! — гукав Ярпен Зигрин, що сидів на козлах і вказував на Єнніфер. — Щось там на шляху чорніє! Цікаво, що? Виглядає неначе кобила.

— Певно, що кобила! — відгукнувся Горицвіт, зсуваючи на потилицю сливового капелюшка. — Це кобила! Верхи на валаху! Неймовірно!

Ярпенові легіні затрясли бородами, регочучи хором. Єнніфер удала, що не чує.

Геральт стримав коня, пропустив кінних лучників Надамира. За ними, дещо віддалившись, повільно їхав Борч, а відразу ж обабіч нього зерріканки, що замикали колону. Геральт почекав, доки вони під’їдуть, повів кобилу обіч Борчевого коня. Вони їхали мовчки.

— Відьми́не, — раптом озвався Три Галки. — Я хочу про щось тебе запитати.

— Питай.

— Чому ти не повертаєшся?

Відьми́н якусь мить мовчки до нього придивлявся.

— Ти справді хочеш це знати?

— Хочу, — сказав Три Галки, повернувши до нього обличчя.

— Їду з ними, бо я безвольний голем. Як віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж гостинця. Скажи, куди мені їхати? І нащо? Тут, принаймні, зібралися такі, з якими я маю про що розмовляти. Такі, що не припиняють розмови, коли я підходжу. Такі, що, навіть не люблячи мене, кажуть мені це у вічі, не кидають камінням із-за плоту. Бо мені байдуже. Я не маю місця, куди міг би прямувати. Не маю мети, якою повинна закінчуватись дорога.

Три Галки відкашлявся.

— Мета, якою закінчується кожна дорога. Її мають усі. Навіть ти, хоча й здається тобі, що ти настільки інший.

— Тепер і я хочу про щось тебе запитати.

— Питай.

— Ти маєш мету, якою закінчується дорога?

— Маю.

— Щасливець.

— Не в щасті річ, Геральте. Річ у тім, у що ти віриш і що є твоїм покликанням. Ніхто не може знати це краще, аніж… аніж відьми́н.

— Я сьогодні увесь день чую про покликання, — зітхнув Геральт. — Покликання Недамира — загарбати Маллеору. Покликання Ейка з Денесле — обороняти людей від драконів. Доррегарай відчуває покликання до чогось діаметрально протилежного. Єнніфер, через певні зміни, яким піддано її організм, не може виконати свого покликання і тому кидається туди-сюди. Холера, тільки Рубачі з краснолюдами не відчувають жодного покликання, хочуть лише нахапати побільше. Можливо, тому мене так до них тягне?