Анджей Сапковський - Меч приречення

Геральт стримав коня, притискаючись до скелі, покритої рідким коричневим мохом і білими плямами, схожими на лишайник. Дозволив, щоб його випередив фургон Рубачів. Від чола колони чвалом приїхав Кузька, що вів похід разом із голопільськими слідопитами.

— Добре! — вереснув. — Рушайте хутчіш! Там далі просторіше!

Король Недамир і Гілленстерн, обидва верхи, у супроводі двох кінних лучників, зрівнялися з Геральтом. За ними туркотіли вози королівського табору. Ще далі котився віз краснолюдів, яким правив Ярпен Зигрин, безперервно гукаючи.

Недамир, худенький і веснянкуватий підліток у білому кожушку, проминув відьми́на, кинувши на нього зверхній, хоча й помітно знудьгований погляд. Гілленстерн випростався, стримав коня.

— Дозвольте, пане відьми́не, — владно сказав.

— Слухаю, — Геральт штовхнув кобилу п’ятами, повільно рушив обіч канцлера за табором. Дивувався, що, маючи таке показне черево, Гілленстерн віддає перевагу сідлу, а не зручній їзді на возі.

— Вчора, — Гілленстерн злегка підтягнув віжки, оббиті золотими ґудзями, відкинув з плеча бірюзовий плащ, — вчора ви сказали, що дракон вас не цікавить. А що тоді цікавить, пане відьми́не? Чому ви з нами їдете?

— Це вільна країна, пане канцлере.

— Поки що. Але в цьому загоні, пане Геральте, кожен повинен знати своє місце. І роль, яку має виконати, згідно з волею короля Недамира. Це ви розумієте?

— Про що вам ідеться, пане Гілленстерне?

— Я вам поясню. Чув я, що останнім часом складно з вами, відьми́нами, добалакатися. Річ у тім, що коли відьми́нові вкажуть страховисько, яке слід убити, то він, замість братися за меча й рубати, починає роздумувати, чи це годиться, чи це не переходить межі можливого, чи не суперечить кодексу і чи страховисько справді є страховиськом, наче цього не видно з першого погляду. Мені так здається, що просто почало вам надто добре вестися. За моїх часів відьми́ни не смерділи грошима, а виключно онучами. Не сперечалися, рубали те, що їм накажуть, все одно їм було, чи то вовкулака, чи дракон, чи збирач податків. Істотно було, чи добре стятий. Що, Геральте?

— Ви маєте для мене якесь доручення, Гілленстерне? — сухо спитав відьми́н. — То кажіть, про що йдеться. Обдумаємо. А якщо не маєте, то нащо собі язика стирати, правда ж?

— Доручення? — зітхнув канцлер. — Ні, не маю. Йдеться тут про дракона, а це виразно виходить поза твої межі можливого, відьми́не. Я вже волію Рубачів. Тебе ж я хотів тільки попередити. Перестерегти. Ми з королем Недамиром мусимо терпіти відьми́нські фанаберії, що полягають у поділі страховищ на злих та добрих, але не маємо бажання про них слухати, тим паче спостерігати за їх втіленням у життя. Не втручайтесь у королівські справи, відьми́не. І не кумайтесь з Доррегараєм.

— Я не маю звичаю куматися з чародіями. Звідки таке припущення?

— Доррегарай, — сказав Гілленстерн, — фанаберіями перевершує навіть відьми́нів. Він не зупиняється на поділі страховиськ на злих і добрих. Вважає, що всі вони добрі.

— Дещо пересаджує.

— Без сумніву. Але з дивовижною впертістю обстоює свої погляди. Справді, я б не здивувався, якби щось з ним трапилося. А що прилучився до нас у дивному товаристві…

— Я не є товариством для Доррегарая. І він для мене теж.

— Не перебивай. Товариство дивне. Відьми́н, що кишить скрупулами, як лисяче хутро блохами. Чародій, який повторює друїдську маячню про рівновагу в природі. Мовчазний лицар Борч Три Галки і його ескорт із Зерріканії, де, як загальновідомо, перед подобою дракона приносять жертви. І всі вони раптом приєднуються до полювання. Дивно, правда ж?

— Нехай буде, що правда ж.

— Отож знай, — промовив канцлер, — що, як доводить практика, найзагадковіші проблеми знаходять найпростіші розв’язки. Не змушуй мене, відьми́не, вдатися до них.

— Не розумію.

— Розумієш, розумієш. Дякую за розмову, Геральте.

Геральт зупинився. Гілленстерн підстьобнув коня, долучився до короля, доганяючи табір. Обіч проїхав Ейк із Денесле у підбитому каптані з ясної шкіри, покарбованому слідами від панцира, тягнучи в’ючного коня, навантаженого спорядженням, гладеньким срібним щитом та могутнім списом. Геральт привітав його, піднявши руку, але мандрівний лицар відвернув голову вбік, затискаючи вузькі губи, штрикнув коня острогами.

— Не гине з прихильності до тебе, — сказав Доррегарай, під’їжджаючи. — Ні, Геральте?

— Очевидно.

— Конкурент, правда? Ви обидва ведете схожу діяльність. З тією різницею, що Ейк — ідеаліст, а ти професіонал. Незначна різниця, особливо для тих кого ви убиваєте.