Анджей Сапковський - Меч приречення

— Вісенно…

— Ні, Геральте. Тепер ти заснеш. А я… була твоїм сном. Бувай здоровий.

— Ні! Вісенно!

— Засни, — в оксамитному голосі тихий наказ, що ламає волю, рве її, немов тканину. Тепло, що раптом б’є з її долоні.

— Засни.

Заснув.

— Юрго, ми вже у Заріччі?

— Ще відучора, пане Геральте. Зараз ріка Яруга, а далі то вже мої краї. Гляньте, навіть коні веселіше йдуть, голови підкидають. Чують, що дім близько.

— Дім… Ти в городищі мешкаєш?

— У пригородку.

— Цікаво, — відьми́н роздивився. — Майже не видно слідів війни. А казали, що ця місцевість була страшенно сплюндрована.

— А так, — відповів Юрга. — Чого як чого, а руїн ми мали вдосталь. Тільки пригляньтесь пильніше, майже на кожній хаті, в кожній загороді біліє від новенької столярки. А за рікою, бачте, там іще гірше було, все дощенту погоріло… Ну та що ж, війна війною, а жити треба. Пережили-сьмо найбільшу завірюху, коли Чорні через нашу землю котилися. Справді, видавалося тоді, що все на пустиню перевернуть. Багато з тих, що тоді втекли, ніколи не повернулись. Але на їхнє місце нові поселилися. Жити треба.

— Правда, — пробурмотів Геральт. — Жити треба. Неістотно, що було. Треба жити…

— Добре кажете. Ну от, натягайте. Я вам штані зшив, залатав. Будуть як нові. Це так, як ота земля, пане Геральте. Війна її подерла, переорала як залізною бороною, покривавила. Але тепер буде як нова. Та й ще лучче вродить. Навіть ті, що в тій землі зігнили, добру послужать, ґрунт удобрять. Наразі орати тяжко, бо кості, желіззя всюди на полях, але земля і з желіззям упорається.

— А не боїтеся, що нільфгаардці…, що Чорні повернуться? Вже раз знайшли дорогу через гори…

— Т’адже боїмося. То й що? Сісти і плакати, трястися? Жити треба. А що буде, те й буде. Того, що приречено, возом не об’їдеш.

— Ти віриш у приречення?

— А як же не вірити? Після того, як ми на мості спіткалися, на урочищі, як ви мене од смерті спорятували? Ох, пане відьми́не, зобачите, впаде моя Злотолітка вам до ніг…

— Облиш. Щиро кажучи, я тобі завдячую більшим. Там, на мості… Адже це моя робота, Юрго, моє ремесло. Адже ж я обороняю людей за гроші. Не з доброго серця. Зізнайся, Юрго, чув ти, що люди про відьми́нів розповідають? Наче невідомо, хто гірший, — вони чи ті потвори, яких убивають…

— Це, пане, неправда і не знаю, нащо ви так кажете. Чи ж мені повилазило? Таж ви з тієї самої глини зліплені, що й тая цілителька…

— Вісенна…

— Вона нам імені свого не назвала. Але ж риссю за нами їхала, бо знала, що потрібна, догнала ввечері, зайнялася вами зразу ж, леда зі сідла зсівши. Ой, пане, намучилася вона з вашою ногою, від нейної магії аж повітря тріщало, а ми зі страхий до лісу втекли. А їй потім кров із носа бухнула. Видно, непроста то річ, — чарувати. О, так дбайливо вас лікувала, як…

— Як мати? — Геральт зціпив зуби.

— А так. Добре сказали-сте. А коли ви заснули…

— То що, Юрго?

— Вона ледве на ногах трималася, бліда була, як полотно. Але прийшла, питала, чи хто з нас помочі не потребує. Смоляреві руку полікувала, що її колодою притовкло. Гроша не взяла, ще й ліки зоставила. Ні, пане Геральте, на світі, я знаю, всяке про відьми́нів кажуть і всяке про чародіїв розповідають. Але не в нас. Ми, з Верхнього Соддену і люди із Заріччя, ліпше знаємо. Ми занадто чародіям завдячуємо, щоб не знати, які вони. Пам’ять про них у нас не в плітках чи балачках, а в камені кута. Самі зобачите, хай-но цей гайок скінчиться. Та й, зрештою, самі, певно, знаєте. Таж то битва була на весь світ славна, а леда рік минув. Мусили ви чути.

— Мене тут не було, — пробурмотів відьми́н. — Цілий рік. Я на півночі був. Але чув… Друга битва за Содден.

— Точнісінько. Зараз зобачите пагорб та й камінь. Давніше то ми його звичайно звали, Яструбина Гора, але тепер кажуть Гора Чародіїв або Гора Чотирнадцяти. Бо двадцять і двоє було їх на тому пагорбі, двадцять і двоє чародіїв там у битві стало, а чотирнадцятеро погинуло. Страшна була битва, пане Геральте. Земля дибки ставала, вогонь з неба лився як дощ, перуни били… Труп густо клався. Але змогли чародії Чорних, зламали Потугу, що їх вела. А чотирнадцятеро з них погинуло в тій битві. Чотирнадцятеро головою наложили… Що, пане? Що вам?

— Нічого. Кажи далі, Юрго.

— Страшна то була битва, ой, коли б не тії чародії з пагорба, то хтозна, може, вже б ми і не балакали, додому їдучи, бо й дому не було б, і мене, а, може, і вас… Так, завдяки чародіям. Чотирнадцять їх погинуло, нас боронячи, людей із Соддену та Заріччя. Га, звісно, інші теж там билися, вояки та й шляхта, та із селян, хто міг, взяв вила чи топора, чи й просто палицю… Всі мужньо стояли і не один поліг. Але чародії… Не штука воякові гинути, бо то ж його ремесло, а життя і так коротке. Але чародії можуть жити, скільки їхня воля. А не завагалися.