Анджей Сапковський - Меч приречення

Паралізований.

— Ти прокинувся.

Це було твердженням, не питанням. Тихий, але виразний, м’який голос. Жінка. Мабуть, молода. Він повернув голову, застогнав, намагаючись підвестися.

— Не ворушися. Принаймні, не так різко. Болить?

— Нннн…, — наліт, що зліплював губи, розірвався. — Нні. Не рана… Спина…

— Пролежні, — байдуже холодне твердження, що не пасувало до цього м’якого альту. — Я цьому зараджу. Ось, випий. Повільно, маленькими ковтками.

В рідині переважав запах і смак ялівцю. Старий спосіб, подумав. Ялівець чи м’ята, обидва додатки без значення, тільки щоб замаскувати справжній склад. Попри це, розпізнав однотрубник, може каситицю. Так, напевне каситиця, каситиця нейтралізує токсини, очищає кров, зіпсовану гангреною чи зараженням.

— Пий. До дна. Повільніше, бо захлинешся.

Медальйон на його шиї почав легенько вібрувати. Отож, у напої була й магія. Він із зусиллям розширив зіниці. Тепер, коли вона підняла йому голову, міг краще придивитися до неї. Була дрібної статури. Носила чоловічий одяг. Личко мала невелике і бліде в темряві.

— Де ми?

— На поляні смолокурів.

Справді, в повітрі чутно було живицю. Від вогнищ долинали голоси. Хтось саме докинув хмизу, полум’я з тріском стрельнуло вгору. Знову глянув, користаючи зі світла. Волосся мала перев’язане опаскою зі зміїної шкіри. Волосся…

Здавлюючий біль у горлі та груднині. Долоні, різко стиснуті в кулаки.

Волосся було рудим, полум’яно рудим, освітлене блиском вогнища, воно видавалося червоним, як цинобра.

— Болить? — вона прочитала емоції, але неправильно. — Вже… Хвилинку…

Він відчув раптовий удар тепла, що бив з її руки, розливався по спині, спливав униз, до сідниць.

— Перевернемо тебе, — сказала. — Сам не намагайся. Ти дуже ослаблений. Гей, чи хтось міг би мені допомогти?

Кроки з боку вогнища, тіні, постаті. Хтось схилився. Юрга.

— Як вам, пане? Краще?

— Допоможіть мені перевернути його на живіт, — сказала жінка. — Обережно, повільно. О, так… Добре. Дякую.

Він уже не мусив дивитися на неї. Лежачи на животі, уникнув ризику глянути їй в очі. Заспокоївся, стримав тремтіння рук. Вона могла відчути. Чув, як брязкають пряжки її сумки, як дзвенять флакони та порцелянові баночки. Чув її дихання, тепло її стегна. Стояла обіч нього навколішках.

— Моя рана, — озвався він, бо не міг витримати тиші, — завдала тобі клопоту?

— Атож, трохи, — холод у голосі. — Так це буває зі слідами зубів. Найгірший вид ран. Але для тебе, відьми́не, мабуть, не новий.

Знає. Риється йому в думках. Читає? Наче ні. Знаю, чого. Боїться.

— Так, мабуть, не новий, — повторила, знову брязкаючи скляним начинням. — Я бачила на тобі кілька шрамів… Але впоралася. Я, бачиш, чародійка. А одночасно цілителька. Спеціалізація.

Збігається, подумав він. Не сказав ані слова.

— Повертаючись до рани, — спокійно вела далі, — потрібно тобі знати, що врятував тебе твій пульс, у чотири рази повільніший, ніж пульс звичайної людини. Інакше б ти не вижив, можу тебе запевнити з усією відповідальністю. Я бачила, що ти мав зав’язане на нозі. Воно мало імітувати перев’язку, але імітувало невдало.

Мовчав.

— Пізніше, — продовжувала вона, задерши йому сорочку аж до карку, — додалося зараження, звичайне при кусаних ранах. Воно було стримане. Очевидно, відьми́нський еліксир? Дуже допоміг. Однак не розумію, чому ти одночасно приймав галюциногени. Я наслухалася твоїх марень, Геральте з Ривії.

Читає, подумав він, усе-таки читає. А, може, це Юрга сказав їй, як я називаюся? Може, я й сам проговорився під впливом «чорної чайки»? Дідько його знає. Але знання мого імені нічого їй не дасть. Нічого. Вона не знає, хто я. Гадки не має, хто я.

Відчув, як вона обережно втирає йому в спину холодну заспокійливу мазь із гострим запахом камфори. Долоні мала невеликі й дуже м’які.

— Даруй, що я роблю це класично, — сказала. — Я могла б усунути тобі пролежні з допомогою магії, але трохи перевтомилася при тій рані на нозі та почуваюся не найкраще. На нозі я зв’язала і скріпила, що тільки можна було, ніщо вже тобі не загрожує. Все-таки найближчі два дні не вставай. Навіть магічно зв’язані капіляри мають тенденцію розриватися, ти мав би небезпечні геморагії. Шрам, вочевидь, залишиться. Ще один, для повноти набору.

— Дякую, — він притиснув щоку до шкур, щоби змінити голос, замаскувати його неприродне звучання. — Чи можу я знати… Кому дякую?

Не скаже, подумав. Або збреше.

— Мене звуть Вісенною.