Пол Стюарт - Бурелов

Він присів обік нього.

— Спробуйте трохи подрімати, — порадив він.

— Ні, ні, — схвильовано запротестував Професор. — Невдовзі я матиму вдосталь часу для сну. Нам треба дещо витлумачити, з’ясувати, треба дещо обговорити… — На мить його очі стали безтямні, а як ожили знову, виглядали збентеженими і лячними. — Живчику, хлопче мій! — провадив він товстим і глухим голосом. — Ти маєш мене вислухати, і вислухати уважно. Я маю розповісти тобі про бурефракс.

— Але… — почав Живчик.

— Зрештою він і привів мене сюди, — зазначив Професор. — Саме через нього твій батько наполіг, щоб я подорожував із вами всіма. Бо я знаю все, що належить знати про святі кристали: їхню вартність, їхні властивості, їхню силу. — Він помовчав. — Оскільки бурефракс у темряві стає занадто важкий для перевезення, а на сонячному світлі — занадто леткий, нам слід… тобі слід подбати про те, щоб він усю дорогу був освітлений рівним тьмяним світлом, аж поки спочине у серці летючої скелі Санктафракса. І коли це станеться…

— Але який у цьому всьому сенс? — загарячкував Живчик. — Жодного бурефраксу в нас нема. Ми не спромоглися розжитись у Присмерковому лісі бодай на кристал. Чи ви забули, Професоре? Ми вхопили шилом патоки.

— Спокійно Живчику! — зажадав Професор.

Він звів руку і показав на далекий кінець корпусу.

— Там, — прохрипів він.

Живчик обернувся. Його очі встигли призвичаїтися до темряви і, напруживши зір, він догледів у сутіні велику скриню, наполовину вгрузлу в багно.

— Що… що це? — запитав він.

— Піди поглянь, — відказав Професор.

Коли Живчик простував липучою долівкою до скрині, дух гнилого м’яса посилився.

— Ве-е-е-е! — Живчик мало не задихнувся і затулив собі рота, уздрівши тисячі крихітних трофеїв, почеплених на дерев’яних бортах. — Бво-в-о-о-оа! — знову векнув він, виявивши величезну стіжкувату купу відтятих пальців, яких у ній налічувалося міріади.

— О Небо, що це? — пролопотів він і озирнувся на Професора — може, той дасть якісь пояснення?

Але Професор нетерпляче махнув рукою: іди, мовляв, далі.

Живчик зупинився біля скрині, виготовленої із залізного дерева зі шкляними віконцями, і глянув униз. Скриня була зачинена, але не замкнена. Він завагався. Ану ж вона напакована більшими частинами тіла? Ану ж Скрид запасся сховком для очних яблук чи язиків?

— Відчиняй! — почув він наполегливий Професорів голос.

Живчик нагнувся і, глибоко вдихнувши повітря, відкинув віко. Знутра сяйнуло сріблястим світлом. Живчик зазирнув досередини і затремтів зі святобливого ляку: там полум’яніла і ряхтіла тьма-тьмуща кристалів.

— Бурефракс! — роззявив рота хлопець.

— І його більш ніж досить для всіх наших потреб, — зауважив Професор Світлознавства.

— Але як? — пробелькотів Живчик. — Я не… — І враз ляснув себе по лобі. — Пальці! — скрикнув він.

— Достеменно так, — погодився Професор. — Коли нещасні гобліни, тролі, печерники чи будь-хто інший вирушають із Темнолісу до Нижнього міста, їхній шлях пролягає через Присмерковий ліс. Там під нігті та пазурі лап набиваються часточки бурефраксу — розумієш? І ось, коли вони виходять на Багнище, їх перестріває Скрид — цей найбрудніший із мерзотників — чистить їхні гаманці, перерізає їм горлянки і кидає собі в торбу їхні відтяті пальці. — Професор утомлено зітхнув. — Але для чого? — простогнав він. — Ось заковика! Яку користь такий виродок міг мати з такої чудесної речовини?

Слова рудого лицаря озвалися громом у Живчиковій голові. «Пошуки триватимуть вічно!» І він здригнувся з жаху, збагнувши, як могли розвиватися події.

Навіть попри те, що корабель Скридіуса Толлінікса зазнав аварії, тамтому не випадало припиняти своїх пошуків. Зрештою, він напевняка, як і Гарлініус Гернікс та Петроніус Метракс перед ним чи Квінтиніус Вергінікс після нього, урочисто зобов’язався присвятити своє життя пошукам бурефраксу і присягнув не повертатися до Санктафракса, поки не доведе до скутку цих святих пошуків.

Не припускаючи думки про повернення до Санктафракса з порожніми руками, Скридіус Толлінікс неухильно домагався своєї мети, не гребуючи ніякими засобами. Шляхетний Лицар-Академік, якого Живчик побачив мигцем у момент смерті, запевне керувався божевільною жадобою дотримати обіцянки, даної на Інаугураційній церемонії: і хоч би скільки він збирав кристалів, йому все було замало.