Пол Стюарт - Бурелов

— І я не хочу навіть думати, скільки ще загинуло б мандрівців, щоб задовольнити мерзенну пристрасть цієї злої личини, — промовив Професор.

Живчик прикипів очима до блискучих кристалів. Кожен з них, він тепера знав, був оплачений кров’ю. Тремтячи, як у пропасниці, він нахилився, схопив віко і рвучко його прибив.

— Це нечесно! — буяв він. — Я мріяв про повернення — успішне і звитяжне — з вантажем бурефраксу, достатнім, щоб забезпечити стійкість плавучого міста Санктафракс на тисячі років!

— Але ти ще можеш його привезти, — прохрипів Професор.

Живчик розлючено повернувся до нього.

— Ні, не такий, як оцей! — закричав він. За його спиною щось сонно промимрив Камінний Штурман. — Я мріяв знайти новий бурефракс, чистий бурефракс, — провадив він. — Бурефракс просто з Великої бурі. У Присмерковому лісі. А не цей… не цей лиховісний скарб, вишкрябаний із-під нігтів у мерців.

— Ах, Живчику, — простогнав Професор. — Живчику, хлопче мій… — Він знову закашлявся товстим і надсадним, аж деренчливим горловим кашлем. — Мета і засоби, — прохрипів він. — Мета і… — Болісний кашель поновився з іще жахливішою силою.

— Професоре! — кинувся до нього Живчик.

Обличчя в тамтого зробилося блідо-землисте, очі позападали, вилиці повипиналися. Кожен подих давався з натугою. Живчик узяв його за руку.

— Професоре, чи з вами все гаразд?

Професор глянув на «залізну» Живчикову руку — і кволо провів пучкою по металевих кісточках пальців. Пучка взялася рудим пилом.

— Ну звичайно ж, — прошепотів він самими губами. — Фракспил. — Професор змовк.

— Так, — сказав Живчик, — Скридова кров, тільки-но його торкнулась, умить обернулася на чисту воду. — Він нахилився до Професора, мало не притискаючись вухом до його тремких губів. Теплий подих овіяв його обличчя духом тліну.

— Секрет… — прошепотів Професор. — Я знаю, як виготовляти фракспил… виготовляти безпечно. — Він підніс руки до горла, задихаючись. — Присмерковий ліс повсякчас нам це підказував.

— Докажете, — промовив Живчик, ковтаючи сльози, — у слушний для вас час, Професоре.

На губах у Професора заграла усмішка.

— Слушний час! — муркнув він. — Слушнішого, ніж тепер, уже не буде. — Його очі закотилися під лоба. — Бурефракс розпадається у лісових сутінках. У сутінках, Живчику! Не темрява, не світло — а сутінки. Віками він поволеньки кришиться, поволеньки дрібниться під тиском сутінків. Дрібниться, Живчику, упродовж віків, на пил — фракспил! Той самий, що вкриває обладунки отих сіромашних заблуканих лицарів… що вкриває рукавицю на твоїй руці.

Живчик зиркнув на залізну рукавицю, вкриту тонким шаром рудого пилу.

— Але в чому секрет? — прошепотів він. — Я не розумію.

Професор зітхнув і зібрав останні сили.

— Хіба ти не бачиш, Живчику? Те, чого Присмерковий ліс досягає протягом віків у природний спосіб, ми можемо досягти одним руйнівним ударом. Але цей удар може, мусить упасти лишень у догідний момент.

— Сутінки! — роззявив рота Живчик.

Професор протяжисто, жалісно зітхнув.

— Сповісти Професора Темрявознавства, — прошепотів він. — Можеш… на нього… звіритися…

Він умовк. Теплий подих згас. Живчик випростався і поглянув на старе мудре обличчя.

Професор Світлознавства був мертвий. Надворі вже галасувало крикливе біле вороння. Живчик чув, як воно шкрябається над головою, дряпаючи дерево, бачив, як найнахабніші птахи пропихають крізь діромахи в корабельному корпусі свої голови і водять довкола жадібними очима-намистинками.

— Згиньте, окаянні! — гримнув Живчик.

Птахи відступили, але тільки на мент і не надто далеко. Живчик знав: із похованням не можна зволікати ні хвилини. Коли він витягував Професорове тіло надвір, біле вороння хмарами кружляло довкола нього, оскаженіло лементуючи.

— Ви його не матимете! — прокричав їм у відповідь Живчик. — Дзуськи!

Сонце вже сідало, коли він рушив навздогін за своєю щораз довшою тінню до круглої драговинної вікнини. Там, на її краю, він і поклав Професора. Лопочучи крильми, біле вороння, охоплене ярим збудженням, перепурхувало з місця на місце. Живчик відчайдушно силкувався добрати слів, годящих для такої сумної хвилини.

— Професоре Світлознавства, — прошепотів він. — Шановний санктафракський Академіку. Мудра і шляхетна людино. Це місце не зовсім підходяще для вашого останнього спочину… — Він затнувся і глибоко втяг у себе повітря. — Спочивайте в сумирі.

І, промовивши так, хлопець штовхнув тіло вперед. Спершу поринули у грузьку твань ступні, далі ноги і тулуб. Білі ворони, не тямлячись зі сказу, шугали вниз, ішли в піке, але так і не зуміли дістати трупа. Болото підкрадалося до Професорової груднини. Ось уже зникли руки. Пучки. Живчик облився слізьми.