Пол Стюарт - Бурелов

— Уже недовго, — підбадьорив його Професор. — Усього кілька кроків.

І раптом Живчик похопився, що поринає у тінь. Повітря вмить похолоднішало. Він звів очі догори. Над ним громадилася снасть великого розбитого судна. Серце Живчикові тьохнуло.

— Дяка Небові! — вигукнув він.

— Дяка Живчикові, — поправив Професор.

Живчик пустив Професорові коліна і обережно поставив його на ноги.

— У-у-х! — зітхнув він, і його руки немовби самохіть звелися вгору. — У мене таке відчуття, ніби я зараз полечу!

Професор співчутливо похитав головою.

— Невже я справді такий важкий?

— Був час, коли я думав, що нам уже довіку сюди не добратися, — зізнався Живчик. — І ось ми нарешті тут. — Він роззирнувся. — Скриде! — гукнув він.

— Скриде… Скриде… Скриде… — далекою луною озвалося ім’я, на яке так ніхто й не відповів.

Живчик похитав головою.

— Де він запропастився? Що це за фіґлі-міґлі?

Професор приснув.

— Я не поставлю зламаного шеляга на минуле цього лайдака.

Живчик стрепенувся, охоплений раптовою тривогою. Дозорець і Камінний Штурман! Він так щиро заповзявся урятувати Професора, що геть забув про решту.

Хлопець притьмом зліз на чардак перекособоченого корабля, прискочив до щогли і подерся вгору. Дарма що судно залягло на білій твані, нахилене під вельми небезпечним кутом, його щогла була найвищим пунктом на Багнищі. Живчик озирнувся на стежину, кудою вони прибули.

Ген-ген далеко він щось запримітив, щось брунатне на білому. Щось нерухоме. Тремтячи з жахливого передчуття, Живчик зняв із грудей далекогляда і підніс до очей.

— Дозорець, — зойкнув він, коли його зорові відкрилася моторошна картина.

— У чім річ? — долинув ізнизу Професорів крик.

— Там… там Дозорець, — обізвався він. — Неживий. Його замордовано.

— А Камінний Штурман? — запитав Професор.

Живчик обводив далекоглядом видноколо, шукаючи на блискучій білій поверхні бодай якогось сліду.

— Я саме пробую знайти його, — прокричав він. Нараз темна невиразна примара заповнила собою фокус об’єктива, виринувши із-за бляклої скелі. Спітнілі Живчикові руки, нестримно трусячись, ковзали, поки він наводив різкість. — Атож! — скрикнув хлопець. — Це він. І не так далеко.

— Живий?

Живчик кивнув головою.

— На щастя, — відповів він. — Але жахливо волочить праву ногу. Ледве здужає йти. Я…— Йому аж забило дух. — А це що?

За спиною Камінного Штурмана, трохи віддалік, він помітив якийсь рух. Біле на білому і через те заледве видне, аж здавалося, ніби то саме Багнище відростило собі тулуб та голову. Хтось підкрадався чи щось підкрадалося до Камінного Штурмана. Що воно за проява, затремтів Живчик. Грязьовий гемон? Болотяна почвара? Страховинний мордобрил?

Він навів різкість. Істоту тепер видно було як на долоні: довгі руки та ноги, згорблена постать, туго обіпнутий шкірою череп з обскубаними баками та бровами. Живчика затрясло з люті. То був не гемон драговини і не болотяне страшило.

— Скрид, — просичав він. — Можна б і здогадатися!

Камінний Штурман пристав. Відтак обернувся. І тут до Живчика долинув його приглушений болісний зойк: Камінний штурман закричав, сахаючись назад. Очі хлопцеві різонув сліпучий спалах світла.

— Цей покидьок вихопив ножа!

Живчик клацнув накривкою далекогляда, зліз із щогли і, спустившись по корпусу, погнався на багнище.

— Ти куди? — крикнув йому навздогін Професор.

— Виручати Камінного Штурмана, — відгукнувся той.

Обливаючись потом і відчуваючи біль у всьому тілі, Живчик, спотикаючись і кривуляючи, чимдуж налягав на ноги. Скрид і Камінний Штурман качалися клубком по багну. Живчик наближався до них. Спалахувало лезо ножа. Швидше! Швидше! Тільки-но перевагу здобував Камінний Штурман, як гору вже брав Скрид. Лише б устигнути… Зненацька голова Камінного Штурмана відкинулась назад, оглушена скаженим ударом. Знову зблиснув ніж.

— СКРИДЕ! — заволав Живчик.

Кощава біла постать як стій одскочила від своєї жертви і, мов загнана у кут звірина, повернулася до хлопця. Сяйнув жовтий вищир зубів.

— Так-так, — процідив Скрид, витягуючи із-за пояса довгого серпа, від самого вигляду якого дрижаки хапали. — Звільнив мене від клопоту розшукувати тебе, га? Дуже ґречно із твого боку! — Стискаючи держак серпа кощавою рукою, він замахав ним урізнобіч. Лиховісно заяскріло жало.