Пол Стюарт - Бурелов

— Бурефракс, — прошепотів він. — І побачити, як він народжується, випало не кому, як мені!

Велика буря встигла обернутися на пурпурову цяту і хутко зникала за обрієм. Тепер, коли вона була далеко, Живчик волів не пригадувати пасток, прихованих у неї всередині, несамовитих вітрів, що бурхали там, ладні розшарпати на шмаття все на своєму шляху.

Повітря було застояне, сире, важке. Воно облипало, наче волога шмата.

Живчикові — він ще й досі летів на великій висоті — це неабияк вадило. Гнані тиховієм, крила давали чудову спромогу для маневру. А в безвітря, як тепер, летіти на них ставало небезпечно. Орудувати ними було, власне, ніяк. Як домогтися того, щоб шовкові пазухи постійно наповнювалися повітрям? Досить було непевного руху, щоб крила опали і він каменем полетів додолу.

— Це все одно, що стернувати небесним кораблем, — згадав він батькові слова, якось мовлені йому. — Треба завжди підтримувати кільову рівновагу.

— Тато! — розпачливо зойкнув Живчик. Як він міг забути, побивався хлопець у думках. Було б диво, якби «Бурелов» витримав такий страхітливий вибух. — Хоча… — промурмотів він, без надії сподіваючись.

— Зрештою я не бачив жодного сліду кораблегину, жодного падучого уламка…

Живчик потрохи знижувався, дрейфуючи дедалі ближче до бурефраксу. Не мавши змоги увійти в піке, він сподівався на щасливий випадок: ачей, його закине десь неподалік стріли із коштовної речовини. Та ба, не судилося. Не встигнувши втратити висоту, Живчик промайнув над сяйним жмутом затужавілих блискавок. Він розчаровано зітхнув, коли той прослизнув у нього під ногами і зостався позаду.

Надто зморений, щоб розвернутися чи бодай озирнутись, Живчик не мав іншої ради, як линути далі, цупко тримаючись за крила і уникаючи різких рухів. Різноколірна лісова запона, повита золотавим присмерком, ближчала з кожною секундою. Рано чи пізно йому доведеться приземлитися. Він перебирав пальцями обереги й амулети у себе на шиї.

— У Присмерковий ліс, — прошепотів він, боючись навіть подумати, щo він може там знайти.

Що нижче він спускався, то застоянішим виявлялося повітря. Воно дедалі теплішало і важчало, стаючи майже задушливим. Усе його тіло рясно зросилося потом. Падіння пришвидшувалося. Крила зловороже затріпотіли. Раптом Живчик із жахом усвідомив, що він уже, властиво, не ширяє. Падає, та й годі.

— Ні! — залементував він. Цього не може бути. Тільки не тепер, не після того всього, крізь що він уже пройшов. — Ні!

Голос його озивався жалісною луною, поки він летів, шугаючи все нижче й нижче, перекидаючись у золотавому сяйві, з тріском проламуючись крізь лісове склепіння, б’ючись об гілки, — аж нарешті… ГУГУП!

Він приземлився важко і незграбно, стукнувшись головою об коренище дерева. М’яке присмеркове світло згасло в очах, і Живчик провалився у кромішню пітьму.

Скільки він лежав без пам’яті, Живчикові так і не пощастило з’ясувати. У Присмерковому лісі час не має ніякого значення.

— Тримай просто, — почув він. — Уже як рукою кинути.

Живчик розплющив очі. Він лежав долі біля гінкого, сучкуватого, скривленого від старості дерева. Хлопець роззирнувся, але все перед ним немовби плавало. Протер очі — та сама картина. До оптичної омани спричинялося чи не саме повітря, густе, як патока.

Заточуючись, Живчик зіп’явся на ноги і з несподіванки трохи не йойкнув. Перед ним, гойдаючись на ременях збруї за кілька футів од землі, бовванів верхи на зубощирові-скрадайлу якийсь лицар.

Живчикові очі перебігли з поточеної іржею постаті вгору — на зв’язані вузлом линви, а тоді на кістяк загиблого небесного корабля, нахромленого на шпичасту верхівку дерева. Старожитня корба стирчала з одного боку корпусу, наче грізний кулак. Лицар погойдувався у заціпенілому повітрі.

— Х… хто ви? — несміливо запитав Живчик.

Глибоко з-під лицарського заборола знов озвався голос.

— Тримай просто, Вінчіксе, — промовив він. — Уже недалеко. Ну ж бо, тримай просто.

Білі щирозубові кістки випиналися з-під тонкої, наче папір, висохлої шкіри, порожні очниці глупіли з металевого намордника, де ще можна було розібрати викарбуване золотими літерами слово «Вінчікс». Тварина відповіла неголосним жалісним іржанням.