Пол Стюарт - Бурелов

— І ти теж, Вевеко, — закричав він на безстрашного блукай-бурмила. — Лишай свій пост. Гайда! — Великий звір обкинув його сумовитим поглядом. Вітрила тріпотіли на вітрі і дерлися на шмаття. — Мерщій! — ревнув Захмарний Вовк. — Покіль корабель ще на плаву.

— Ве-ве! — заволав блукай-бурмило і переваги-ваги подався виконувати наказ. Коли він одійшов, Захмарний Вовк примітив затуленого досі Вевечиною постаттю ще одного члена екіпажу, який не встиг покинути корабель.

— Живчику! — гарикнув він. — А тебе що, не стосується? Кому я сказав стрибати?

В’юнилось, вируючи хмаровиння. «Бурелов» здригався і рипів.

— Але я не можу! Як я вас залишу! — залементував Живчик. — О, простіть мене, батьку! Це все моя провина.

— Твоя провина? — буркнув Захмарний Вовк, дошкандибавши до штурвала і стаючи за нього. — Коли вже хто тут і завинив, то це я, бо ж хто, як не я, лишив тебе на ласку цього ледаща Спліта.

— Але…

— Годі! — урвав Захмарний Вовк. — Негайно стрибай!

— Тоді й ви зі мною! — заблагав Живчик.

Захмарний Вовк не відповів. Та хіба не ясно все й так? Живчик знав, що батько швидше розпрощається з життям, аніж із кораблем.

— Тоді я зостаюся з вами! — виклично гукнув він.

— Живчику! Живчику! — заволав Захмарний Вовк, перекрикуючи гуркіт і рев бурі. — Я можу стратити свій корабель. Я можу навіть стратити своє життя. І коли така моя доля, то так тому й бути. Але якщо я страчу тебе… Це було б… — Він умовк. — Це було б… Живчику, сину мій. Я тебе люблю. Але ти повинен покинути корабель. Заради себе і заради мене. Ясно тобі чи ні?

Живчик кивнув головою, а в очах його бриніли сльози.

— Любий хлопчик, — зронив Захмарний Вовк. Відтак, незграбно перекособочившись, нагнувся, квапливо відстьобнув пояс, обмотав ним піхви і рвучко простяг їх Живчикові.

— Візьми мій меч, — сказав він.

Живчик сягнув рукою. Його пальці злегка діткнулися батькової долоні.

— Ми ще побачимося, правда? — зашморгав він носом.

— Можеш не сумніватися, — відповів Захмарний Вовк. — Коли я налагоджу кермування і «Бурелов» знову стане слухняний, я вернуся по вас усіх. А тепер — гайда! — сказав він, різко переносячи увагу на вишикувані шерегами важелі гир та вітрил.

Сумно повернувшись, Живчик рушив до борту. Сягнувши зовнішніх поручнів, оглянувся і востаннє крадькома зиркнув на батька.

— У добрий час! — закричав він завивущому вітрюганові та й кинувся за облавок.

І зараз же заволав із жаху. Він каменем летів униз. Невже ушкодилися парашутні крила, коли Спліт турнув його в комору? І тепер їх заклинило? Мабуть, так воно й було. Крила не розгорталися.

— Тату! — зойкнув Живчик. — Та-ту-у-у-у!

Падаючи щоразу швидше, Живчик мусив міцно заплющитися. Якщо йому коли й був потрібен птах помагай-біда, що присягнув охороняти Живчика, — свідка свого народження з кокону, — то це зараз. Проте він падав і падав із небесної високості, а помагай-біда все не з’являвся.

Повітря, обтікаючи Живчика пругкими струменями, геть забивало дух. Він майже втратив надію на порятунок, коли почув голосне клацання. Механізм спрацював, крила розгорнулися і ш-шу-у-у-у-х! — шовкові пазухи надулися. Вітер підхопив Живчика і знову підкинув, розгойдуючи, мов осінній листок. Хлопець розплющив очі й спробував розпростатися. Йому ще ніколи не доводилось отак стрибати, а проте, коли він відкинув ноги назад, а руки послав уперед, як його навчали, то виявив, що вільно ширяє, утримуваний лише повітряними потоками.

— Лечу! — закричав Живчик у захваті, коли вітер підхопив і відкинув назад його чуб. — Я лечу-у-у-у!

Повітря круг нього гуло і гримало. Щось у небі діялося. Щось нове, таємниче. Блискавка, досі загніжджена у зовнішньому мурові хмар, зненацька почала викидати довгі тонкі нитки до центра Великої бурі. Вони танцювали і спіралилися і всі разом почали сплітатися у світну електричну кулю.

Живчик видивлявся на те все зачудованими очима.

— Ось воно! — схвильовано прошепотів він. — Скидається на те, що Велика буря готова розродитися одним надпотужним жмутом блискавиць.

Чуб йому став дуба, серце бентежно затрепетало.

— Це те, задля чого й городився весь город. Це те, на що ми прибули поглянути — народження бурефраксу!

Світляна куля розросталася, стаючи все більша й більша. Живчик поморщився. Від небесного вертепу не можна було відірвати очей і воднораз він їх сліпив. Довелося прищулитись, і тут Живчик помітив темну цятинку в осередді рожевувато-зеленого фосфоричного світіння.