Пол Стюарт - Бурелов

«Бурелов» кинуло вниз і розвернуло. Якщо його віднесе до краю, де буря лютувала найшаленіше, небесний корабель умить розлетиться на тріски.

— Ні, Вевеко! — владно крикнув Захмарний Вовк. — Зі… зі мною все гаразд. Ти повинен триматися курсу.

Галас, брязкіт металу, тупіт ніг — Живчик не вірив своїм вухам. Батько б’ється сам-один? А де ж решта екіпажу і чому ніхто не прийде капітанові на допомогу?

— Теме Човноводе! — заволав він і знову відчайдушно затарабанив у двері. — Стоупе Рипуча Щелепо!

Нараз двері розчахнулися. Живчик рвонув уперед і попав просто у Сплітові обійми.

— Я тебе попереджував: не роззявляй пащеки! — просичав той, заламуючи Живчикові руку за спину і притискаючи до горла ножа.

— У… у чому річ? — пробелькотів Живчик.

— Зараз дізнаєшся, — процідив крізь зуби Спліт, пхаючи його поперед себе по іскрявому чардаку. — Хочеш зберегти свою шкуру, — напучував він, — роби, як я кажу.

Тремтячого з жаху Живчика поволочено горішнім чардаком, а тоді — вузькими сходнями до штурвала. Сцена, що відкрилася його очам, сповнила його нудотним ляком.

Захмарний Вовк і Камбаломорд зійшлися у смертельному двобої. Палаючі очі, зціплені зуби — ці двоє билися до загину. Їхня зброя стиналася з несамовитою силою, і сліпучі жовті іскри так і прискали одна за одною, змішуючись із блакитними електричними розрядами.

Живчика поривало скочити вперед і битися пліч-о-пліч із батьком. Він повбивав би вражих заколотників: хай знають, як зводити руку на капітана Захмарного Вовка!

— Замри і не дихай, паничу Живчику, — просичав Спліт йому на вухо і надавив ножем на горлянку. — Якщо дороге життя.

Живчик схвильовано ковтнув клубок у горлі. Бій тривав, а він не міг ані дивитися, ані відвернутися. Ось гору бере начебто Камбаломорд, а ось перевага вже за батьком. А буря круг них набирала на силі! Блискавиці спалахували одна за одною, озорюючи дедалі густіші хмари і відсвічуючи на блискучих лезах.

У цьому бою годі було шукати якоїсь грації чи краси. Камбаломорд як міцніший із них двох волів рубати і сікти, зливою своїх ударів змушуючи капітана відступати. У жахливому нервовому напруженні Живчик спостерігав, як Захмарного Вовка відтісняють до борту.

Потерпаючи, як би Живчик не закричав, Спліт затис йому рота долонею.

— Терпець, — прошепотів він. — Незабаром буде по всьому. А тоді я посяду своє законне місце капітана «Бурелова». Капітан Спліт, — промурмотів він задумливо. — Звучить, як музика.

«О тату, — розпачливо думав Живчик, поки Захмарний Вовк відважно бився далі. — Як я вас підвів!»

— Теме! — крізь гуркіт грому та брязк важких лез пробився до нього батьків поклик. — Стоупе Рипуча Щелепо! Дозорцю!

Але ніхто з небесних піратів не почув його. Надто були вони заклопотані тим, щоб утримувати на лету дедалі хисткіший небесний корабель.

— Вітрила! — загорлав Тем, напинаючи линву. — Стоупе, перевір спінакер, поки я закріплюю грот. Дозорцю, припильнуй за отим гемонським мотуззям!

— Летючі клямри заклинило, — відгукнувся Дозорець, а небесний корабель усе так само розгойдувало та крутило. — Стоупе, ти мені не допоможеш?

— У мене ті- оу -льки одна па- оу -ра рук, — буркнув той. — І якщо я оу чим- оу -швидше не розплута- оу -ю цього нижнього оу мотуззя, нам оу всім гаплик!

У цю мить особливо лютий порив вітру вдарив у правий борт. Стоуп Рипуча Щелепа скрикнув: небесний корабель нахилився, і сплутаний клубок линв та вітрил випорснув йому з рук. А на другому кінці корабля Захмарний Вовк утратив рівновагу і трохи не розпластався на чардаку.

— Ве-е-е! — закричав блукай-бурмило. Якщо решта членів екіпажу не можуть прийти капітанові на допомогу, тоді щось мусить зробити він.

— Ні, Вевеко! — засапано гукнув Захмарний Вовк, коли небесний корабель перехнябився знову — вже на правий борт… не випускай із рук штурвала, бо пропадемо, як руді миші. Це наказ.

Сльози набігли Живчикові на очі. Навіть тепер — коли руки батькові починали слабнути — Захмарний Вовк більше журився командою, аніж собою. Який він герой! Яку лицарську мав душу! Він, Живчик, не гідний такого батька.

Дзінь! Дзень! Брязь! Шварк! Камбаломордів спис гамселив знов і знов, і то з такою силою та швидкістю, що Захмарному Вовкові лишалося тільки боронитися.