Пол Стюарт - Бурелов

— Не можу сказати, щоб мені це надто подобалося, — буркнув він, коли блакитне світло заграло навколо його рук.

Стоуп Рипуча Щелепа, заклопотаний ремонтом скайселя, глянув на нього згори.

— Во- оу -но ні- оу -вечить мо- оу -ю ще- оу -лепу, — задихаючись, прохарамаркав він.

Тем вишкірив зуби.

— Не ба- оу -чу нічо- оу -го сміш- оу -ного! — скривився Стоуп.

— Коли ж мені смішно! — захихотів Тем Човновод, дивлячись на спідню щелепу свого товариша, яка безперестанку хляпала, мов її посів який біс.

Багато років тому Стоуп Рипуча Щелепа втратив свою спідню щелепу в лютій січі між кораблем небесних піратів, де він служив, та двома спілчанськими суднами. Жорстокий, лихої слави спілчанин на ім’я Улбус Пентефраксис підкрався до нього з бойовою сокирою і завдав скаженого удару, який, змінивши напрям, прийшовся йому нижче вуха.

Оклигавши, Стоуп змайстрував протеза з оцупка залізного дерева. І поки він не забував справно змащувати прогоничі, штучна щелепа слугувала йому незлецько — принаймні дотепер. Бо з моменту, коли «Бурелов» засягнув усередину Великої бурі, таємнича електрична сила змушувала її знов і знов широко роззявлятись і з гучним ляскотом захряскуватися — і загнуздати її Стоуп Рипуча Щелепа не годен був ніяким побитом.

— Скі- оу -льки це- оу ще три- оу -ватиме- оу ? — простогнав він.

— Гадаю, поки добудемося Присмеркового лісу, — відказав Тем Човновод.

— А це станеться десь хвилин через дев’ять, — гукнув їм згори Дозорець.

— Дев’ять хвилин, — радо прошепотів собі під ніс Сліво Спліт.

Старшина-стерничий, якого послано перевірити міцність кріплення і який стояв тепер, спираючись на поручні кормового чардака, і знічев’я споглядав, як клубочиться довколишнє хмаровиння, хутенько роззирнувся.

— Так тримати, Квінтиніусе Вергініксе, — кпинливо посміхнувся він. — Завершуй свою виправу до Присмеркового лісу, — поновлюй запас бурефраксу, а тоді я зроблю свій хід. І горе тому, хто… — Нараз йому заперло дух. О Небо! Що це?

Зненацька забачивши Живчика на порозі комірчини над сходнями, Спліт осатанів. Якщо він попадеться на очі Захмарному Вовкові — тоді пиши пропало! Не вагаючись ні секунди, стерничий метнувся до Живчика.

Живчик спантеличено і заразом украй збуджено роззирався круг себе. Дивом вислизнувши з лабетів плескатоголового гобліна, хлопець важко сапав і відчував пригнічення. Тепер, коли він розглянувся кругом, серце його ремствувало дужче, ніж будь-коли.

Повітря було пурпурове і тхнуло сіркою та горілим молоком. Хмаровиння, обволікаючи небесний корабель, кипіло, корчилося і шваркало сліпучими блискавками. Тіло Живчикові поколювало, коли мацаки голубого світла обвивали хлопця, стовбурчачи кожну волосинку його чуприни.

Ось вони — лови бурі!

Екіпаж гарячково працював, у тому числі прив’язаний до штурвала Вевека, лютий на вигляд блукай-бурмило з білою шерстю та червоними очима, а також Захмарний Вовк, весь поглинений важелями керування, боротьбою за утримання швидкості та сталої висоти.

— Що й казати, слушний час для відкриття свого зайцювання на борту корабля, слушна хвилина для попередження про близький заколот! Та ба, іншої ради нема, — понуро пробурмотів Живчик. Він уже чув, як унизу тріщить під ударами дерев’яний люк. Першої-ліпшої миті Камбаломорд міг з’явитися на чардаку. Живчик знав: не розповісти всього тепер означає приректи батька на видиму смерть. Він затремтів із жаху. — І винен у всьому буду тільки я!

Готуючись до небезпечного кидка від сходнів до штурвала, Живчик уже намірявся ступити перший крок, коли важка рука бухнула йому на плече і шарпнула назад. Він відчув холод леза, міцно притиснутого до своєї шиї.

— Один порух, один звук, паничу Живчику, і я переріжу вам горлянку, — просичав Спліт. — Затямили?

— Так, — прошепотів Живчик.

А ще за мить він зачув позад себе клацання і побачив, що його брутально запихають до комірчини, захаращеної відрами, швабрами, обрізками линв та запасною парусиною. Пожбурений у її глиб, він важко гепнув у кутку. Хряпнули двері.

— Лишається п’ять хвилин, починаю відлік! — прорипів ельф-дубовик.

Живчик, заточуючись, зіп’явся на ноги і припав вухом до замкнених дверей. І дещо таки розчув: двійко голосів по-змовницькому шепотілися між собою під безнастанний рев та гуркіт бурі. Один належав Сплітові. Другий — Камбаломордові.