Пол Стюарт - Бурелов

— А як?

— Квінтиніус Вергінікс, — пролунала відповідь.

Вілнікс кивнув головою.

— Що ж, особа впливова, — задумливо промимрив він.

Хай і запізніле, зате повне ночоблудове зізнання виявилося збіса цікавим для Помполніуса. Воно не тільки потвердило його підозри щодо Професора Світлознавства — тепер він також знав, що минулої ночі Ксинтакс де в чому збрехав. Жодна душа не могла б забути імені Захмарного Вовка — капітан небесних піратів зажив голосної і заразом лихої слави. Спілчанський голова запевне і сам щось тишком-нишком замислював.

Вілнікс захихотів собі під ніс. Хіба мало інших амбітних спілчан нетямилося б від щастя, мавши змогу залагодити оборудку з Найвищим Академіком?

Він повернувся до Форфікюля.

— А отой парубійко, що ви згадали, — промовив він, — отой Живчик, яку він має причетність до цієї гоп-компанії?

Форфікюль проковтнув давучий клубок у горлі. Хоча його знайомство із Живчиком було й недовге, йому подобалося те, що бриніло у хлопцевій голові. Гадки тамтого були доброзвичайні та чесні, свідчили про вірне та щире серце. Ночоблудові нестерпна була думка, що його слова могли б накликати на хлопця лихо.

Вілнікс погойдав важкими щипцями у нього перед носом. Форфікюль кивнув головою, наскільки йому дозволяв ремінний пас і відказав:

— Він член екіпажу «Бурелова».

— І? — Вілнікс Помполніус зачув, що напав на певний слід.

— Він народився і зріс у Темнолісі, — почулася відповідь.

— І?

Форфікюль знизав плечима. Якщо він доведе з усією ясністю, що Живчик не причетний до змови, то, може, парубчакові дадуть спокій.

— Йому заборонено супроводжувати піратів у цій незвичайній виправі, — заявив ночоблуд. — Він має залишатися з Матінкою Товстобрюх…

Вілнікс урвав його.

— Ви чогось не доказуєте, — він погрозливо підніс щипці.

Форфікюль нахнюпився. Сльози ринули йому з очей. Лихого норову він не мав, але не вдався й храбром-небояном. Щипці ширяли у світлі смолоскипа, зовсім близько від металевого ковпака. «Не чути на обидва вуха — ще гірше, ніж пуститись духу».

— Він… він… — забелькотів ночоблуд. — Себто… Захмарний Вовк — його батько.

Вілнікс різко втяг у себе повітря.

— Син, — просичав він. — Квінтиніус Вергінікс має сина. І батько не взяв його з собою. — Найвищий Академік самовдоволено всміхнувся. — Яка легковажність!

Він повернувся до Мінуліса.

— Треба негайно познайомитися з малим, — розпорядився він. — Ми запросимо його сюди, у Санктафракс, і чекатимемо на повернення геройського батечка.

Відтак Помполніус обернувся до Форфікюля.

— Якого розкішного маленького козиря для майбутнього торгу ви нам дали! — кинув він, кладучи важкі щипці назад на полицю. — Не знаю, як вам і дякувати.

Форфікюль чув себе глибоко нещасним. Його спроба оборонити Живчика провалилася, і тепер хлопець у смертельній небезпеці. А все ж — хай простить йому Небо! — він не міг стримати полегшеного зітхання: Найвищий Академік здавався таким потішений з добутих відомостей.

— Отже, я можу йти? — запитав він.

Вілнікс обвів його пильним поглядом і посміхнувся. Форфікюль зорив на нього, в очах його жевріла надія. У ночоблуда ще й досі лящало в голові від оглушливого гримоту металу об метал, і йому не чути було похмурих думок, схованих за чолом усміхненого Найвищого Академіка.

— Можете йти? — перепитав нарешті Вілнікс Помполніус. Очі йому заблищали. — О, ну, звісно ж! На всі вітри!

Від радощів Форфікюлеві перехопило дух.

Вілнікс кивнув головою Мінулісові.

— Розсупонь його і жени втришия, — звелів він. А тоді, роздосадуваний тим, що волосяниця знову викликала сверблячку, а шпичаки та цвяхи знову вгородилися йому в голову та ноги, Найвищий Академік додав: — Але спершу пообтинай йому вуха.

Живчик лежав на певній відстані од гидосвітнього Камбаломордового солом’яника. Він і досі прикидався непритомним. Щоразу, як «Бурелов» зазнавав кильової та бортової хитавиці, він одкочувався трохи далі, сподіваючись, що переміщення по долівці плескатоголовець ставитиме на карб рухові корабля. Повільно — до болю повільно — він, маневруючи, наближався до сходнів. Утекти! Єдина можливість урятувати становище, єдине його бажання!

«Телепень! Телепень! Телепень!» — правив про себе Живчик. Він не тільки не послухав батька — через нього, Живчика, той опинився у владі підступних заколотників, а саме такої лихої напасті Захмарний Вовк і боявся найбільше.