Пол Стюарт - Бурелов

Аж ось Захмарний Вовк легесенько, майже непомітно, кивнув головою. Пропозицію Професора Світлознавства прийнято! Живчикове серце шалено закалатало. То дарма, що батькова відповідь така скупа!

Їм пахне виправа на лови бурі! А тим часом за дверима, припавши вухом до замкової шпари, стояв іще хтось, кому страшенно кортіло почути все про майбутню виправу до Присмеркового лісу. То був Сліво Спліт, старшина-стерничий із «Бурелова». Весь обернувшись на увагу, він підслуховував, що планувалося, закарбовуючи в пам’яті кожну почуту подробицю. Знайдуться такі, що дорого заплатять за роздобуті відомості!

Зачувши гуркіт відсунутих стільців, Спліт відірвався від дверей і війнувся до зали. Чорта з два тепер його застукають за підслухами! Збіжить не так багато часу — і доброму капітанові відкриється, що про його плани знають!

Як на мірки Нижнього міста, Палата Спілки купалася в розкоші — тобто під ногами тут були мостини замість утоптаної землі, а більшість вікон мали шиби. Майже весь простір зали займав гігантський круглий стіл, за яким сиділа спілчанська старшина, що з’явилася на першу вимогу.

У круглому отворі посередині столу на обертовому дзиґлику сидів Сліво Спліт.

Сименон Ксинтакс, Спілчанський голова, голосно стукнув по столу молотком.

— Закликаю всіх до порядку! — загорлав він. — До порядку!

У Палаті Спілки запала тиша, і очі всіх звернулися на нього.

Ксинтакс підвівся з місця.

— Трирогі ковпаки на голови! — скомандував він, і навколо столу, мов під шквальним вітром, прокотилася хвиля пожвавлення: кожен спілчанин ухопив свій головний убір і наклав на відповідне місце.

Ксинтакс схвально кивнув головою.

— Надзвичайну сесію Спілки вільних крамарів оголошую відкритою, — крикнув він. — Починаємо допит.

Спілчани зберігали мовчанку, ждучи, поки Ксинтакс, як голова, сформулює перше — найважливіше — запитання, що задасть тон для всіх подальших розпитів. Бо істина, як добре знали всі спілчани, річ вельми слизька! До неї слід підкрадатися обережно, якщо не хочеш, щоб вона зненацька обернулася на щось цілком супротивне.

Ксинтакс сів.

— Якби нам довелося запитати тебе, Сліво Спліте, чи ти чесний чоловік, — почав він із вельми крученого запитання, як того вимагав звичай, — що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

Спліт рвучко втяг у себе повітря. Тут сам чорт ногу вломить, подумав він. Звичайно, він намірявся відповідати спілчанам чесно. Але щодо того, чи чесний він сам… Ну, насамперед, чесняк ніколи не підслуховуватиме. Він стенув плечима і втер краплинки поту над горішньою губою.

— Бачте, це залежить, як поглянути… — почав він.

— Відповідай на це запитання або «так», або «ні», — урвав Ксинтакс. — Так само відповідай і на решту запитань. Одне тільки слово, не більше і не менше. Ясно?

— Так, — відказав Спліт.

Ксинтакс схвально кивнув головою.

— Отже, повторюю. Якби нам довелося запитати тебе, Сліво Спліте, чи ти чесний чоловік, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

— Ні, — відповів Спліт.

Гомін подиву, схопившись, мов брижі, обійшов стіл кругом. Далі всі спілчани почали тягти руки вгору. «Я! Я! Я! Я!» — загукали вони, пнучись один поперед одного привернути до себе увагу голови.

— Ліндус Олив’яне Пузо, «Риштаки і Довбачі», — оголосив той.

Ліндус, лютий на вигляд курдупель із однією чорною бровою поперек усього важкого лоба, кивнув головою Сплітові.

— Якби нам довелося запитати тебе, чи маєш ти відомості про свого капітана, Захмарного Вовка, колишнього Квінтиніуса Вергінікса, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

Спліт обернувся на стільці кругом — обличчям до того, хто запитував.

— Так, — одказав він.

— Фаркугар Злоторук, — знов оголосив Ксинтакс. — «Клеєрізи і Чухрайканатники».

— Якби нам довелося запитати тебе, чи потрапить зараз «Бурелов» здійнятися в небо, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

— Ні, — крутнувся назад Спліт.

— Елерекс Глиномаз, «Ліпники і Ливарники».

— Якби нам довелося запитати тебе, чи готовий ти вбити при потребі когось із членів свого екіпажу, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

— Так! — випалив Спліт.

І далі в тому самому дусі. Спілчани запитували, а стерничий відповідав, спершу одному, потім — другому, третьому. Запитання ставили, не дотримуючись жодної системи, принаймні, Спліт її не помічав. Як на нього самого, куди розумніше було б дати йому сумлінно викласти підслухане, і край! Та де тобі! Допит тривав, і що більше спливало часу, то частіше і швидше сипалися запитання.