Пол Стюарт - Бурелов

Він почепив ліхтаря на гака над величезною скринею із залізного дерева та шкла, відчинив віко, присів навпочіпки і взявся до праці. Одного по одному він витягував зі своєї торби закляклі цурпалки пальців і, наче яка причинна манікюрниця, маленькою шпилькою вишкрябував із-під нігтів бруд. Крихітні порошинки, одні з білим полиском, інші — з рудим, падали у скриню до своїх посестер. Нарешті, упевнившись, що всі крупинки повиколупувані, він пошпурив непотрібні вже пальці на здорову купу, до решти.

Упоравшись із роботою, Скрид мрійливо, з іскорками втіхи в очах, зазирнув до скрині. Більш як на три чверті вона була заповнена вишкрібками з-під нігтів.

— О, золоте-ень-кі мої крупиночки-кровиночки! — прошепотів він. — Одного дня скриня наповниться вщерть. Чекати вже недовго — хай поможе мені Небо! І тоді, того пречудового дня, моїм пошукам урешті настане край!

Скрид підвівся, гучно прибив віко скрині і вийшов надвір. Довга ніч добігала кінця. Ліворуч, із того боку, в який відступала пітьма, гнався табун шарлатових хмар, вісник близької бурі. А праворуч, ген-ген над обрієм, мрів силует небесного корабля, виразно різьблячись проти ранкової зірниці.

Грозові хмари і корабель навально зближалися.

Матінка Товстобрюхперо занепокоєно спостерігала, як постать старезного діда наближалася до Захмарного Вовка. Із власного гіркого досвіду вона знала: якщо дозволити двом сторонам, так би мовити, попитові та пропозиції, зустрітися, наслідки можуть виявитися щонайзгубніші. Куди краще зберігати за собою роль посередника: залагоджувати оборудки, натискати на потаємні пружини. А все ж, як зауважив Форфікюль, новоприбулий був заразом і їхньою єдиною надією, оскільки самій Матінці так і не пощастило переконати Захмарного Вовка вирушити у подорож.

Старий нахилився вперед і торкнув Захмарного Вовка патерицею.

— Підведися, Квінтиніусе Вергініксе, — озвався він.

Живчик зорив, як батько спинається на ноги і зводить очі догори. Хлопець завважив, що його погляд світиться побожною шанобою, і тут Живчика осяяло: він уже знав, знав із цілковитою певністю, хто цей старий, прибраний у канцур’я дід. То був Професор Світлознавства, колишній батьків заступник і напутник.

— Скільки літ, скільки зим, Квінтиніусе, — жебонів Професор. — Найкращий із найкращих серед сотні поколінь випускників Лицарської академії… ба більше… — Він умовк і зиркнув на Живчика, якого бачив уперше. — Хто це, Матінко Товстобрюхперо? — поцікавився він.

— Цей парубійко зі мною, — вихопився поперед неї Захмарний Вовк. — Усе, що ви маєте сказати мені, можна сміливо говорити при ньому.

— Ти певен? — запитав Професор.

— Цілком, — чемно, але твердо відповів Захмарний Вовк.

Професор Світлознавства згідливо кивнув головою.

— Ми підвели тебе, Квінтиніусе. Я добре розумію, щo це означає. А тепер прийшли до тебе із простягнутою рукою. Ми потребуємо твоєї допомоги.

Дивлячись, як батько муляється під допитливим Професоровим оком, Живчик добачив у цьому схожість із собою. А як Захмарний Вовк озвався, хлопець упізнав у батьковім голосі свої власні інтонації, коли він, Живчик, заникувався чи затинався.

— Я… м-м-м… цебто… Матінка Товстобрюхперо уже виклала цю… цю… проблему.

— Он як! — здивовано звів брови Професор. — Тоді ви зрозумієте, яке тяжке наше становище… або, що те саме, як нам, бракує тяжкого у нашому становищі, — додав він, хихотнувши на свій маленький каламбур.

Захмарний Вовк блідо всміхнувся.

— Виходить, Санктафракс і справді в небезпеці? — запитав він.

— Він може не сьогодні-завтра зірватися з мертвого приколу, — пояснив Професор. — Нам до зарізу потрібен бурефракс.

Захмарний Вовк мовчки слухав.

— Вітролови і хмарогляди вже підтвердили, що насувається Велика буря, — провадив Професор. — На той час, коли вона налетить, хтось має бути готовий переслідувати її до Присмеркового лісу, щоб запопасти бурефракс у момент його утворення. І цей хтось, любий мій Квінтиніусе Вергініксе — ти, — оголосив він. — Окрім тебе, такі завдання не до снаги жодній живій душі. То як? Допоможеш нам чи дозволиш Санктафраксові навіки загубитися у безмірі відкритого неба?

Захмарний Вовк незворушно дивився на Професора. Живчик не міг здогадатися, що в нього на умі. Згоден він? Чи ні? Яку відповідь заміряється він дати?