Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Та було вже пізно. Рук з розгону наскочив на зустрічного чубатого гобліна. Спочатку щось гупнуло, а тоді почувся брязк, якісь круглі речі розкотилися по бруківці, й хтось смачно вилаявся. Рук, задивлений на кутасту Вежу ночі, чорну на тлі дедалі темнішого неба, рвучко обернувся. Оглушений гоблін лежав горілиць і на все горло сипав прокльонами, а біля нього схилилася Маґда. Кошик, якого ніс потерпілий, випав йому з рук і перевернувся, а його вміст — напрочуд соковиті яблука — розкотився, підскакуючи, на всі боки. Ще й Стоб, як на те, десь подівся.

Рукове серце закалатало, як несамовите. Він же мав мандрувати, якомога менше привертаючи до себе увагу, а тут перехожі дивляться, роззявивши рота, не тільки на нього самого, а й на Маґду! Тим часом гоблін розходився не на жарт і довкола нього вже зібрався невеличкий натовп. Якщо сторожа почує, що скоїлося, то ще чого доброго, тут і скінчиться вся їхня подорож, так по-справжньому й не почавшись.

— Дуже перепрошую! — завибачався він, колінкуючи, щоб визбирати круг себе яблука. — Це все мій гріх. Треба дивитися, куди йдеш.

— Ну, та гаразд уже, — пробурчав чубатий потерпілець, утелющивши пальця в червоний м’якуш розчавленого яблука і промовисто демонструючи, якої він зазнав шкоди. — Це все дуже добре, але як щодо оцих потовчених яблук? Я вбогий продавець плодів.

I замовк, щоб кінець речення додумали інші.

— Я… я, звісно, відшкодую ваші збитки, — непевно протяг Рук і глянув на Маґду. — Відшкодуємо?

Дівчина мовчки сягнула до кишені свого плаща і, діставши шкіряного капшука, розпустила зав’язку.

— Ось, — мовила вона, кладучи на гоблінову долоню дрібну золоту монетку. — Це за зіпсуті яблука. — Гоблін кивнув головою, і очі його заблищали. — А це, — додала Маґда, тицьнувши другу монетку, — за всі можливі синці та подряпини потерпілого. — Тоді підвелася, рвучко поставила гобліна на ноги і люто йому посміхнулася. — Тож, гадаю, справу залагоджено, — сказала насамкінець.

— Т-так, либонь, що т-так, — промимрив, затинаючись, гоблін. — Хоча…

— От і чудово! — підбила підсумок Маґда і, крутнувшись на підборах, зникла в юрбі.

Рук порвався за нею.

— Ти все залагодила просто… здорово! — похвалив він.

Маґда труснула косами і засміялася.

— Я маю трьох старших братів, — пояснила вона. — Хоч-не-хоч навчишся обстоювати свої права.

Рук усміхнувся. Йому починала подобатися його супутниця. Спочатку здавалася пихатою, різкою, навіть нестерпною, а тепер постала в зовсім іншому світлі. Діловита, відверта, Маґда сміливо висловлювала свою думку і діяла рішуче. Аж тепер Рук збагнув, чому саме її послано з двома хлопцями до Вільних галявин. Порівняно з нею, Стоб виглядав холодним, байдужим, відірваним від життя. Хлопець насупився.

— А де ж Стоб? — подумав він уголос.

— Я й сама питаю себе про це, — похитала головою Маґ-а і роззирнулася довкола. — Нам треба триматися гурту.

Тим часом вони опинилися вже майже при вході до Великої дороги Багнищем, і вежі застави зносилися високо над їхніми головами. Якщо все йшло, як задумано, тоді хтось мав би признатися до них — хтось, хто безпечно провів би їх через заставу. Рук почав крутити пальцями зуба дуба-кривавника, пильно придивляючись до юрби, чи не носить чогось такого ще хто-небудь.

Стоба ніде не було видно, а великий майдан перед заставою дослівно вирував. Гамір стояв несусвітній, а що вже ширилося запахів! Чим тут тільки не пахло: від кислого духу квашеного крайдорожника в барилах до всевладного солоду парфумів із мускусних залоз гавкота. Тут, де сходилися внутрішня і зовнішня торгівлі, товклися купці й вуличні крамарі, їздці на зубощирах і погоничі волорогів, торохтіли вози й коляси, везучи найрозмаїтіші вантажі.

Тут походжали збройні охоронці й сорокухи-реєструвальниці, пачковози й людолови, продавці їжі, шинкарі, підприємці та лихварі. Вештались які тільки хочеш істоти й личини з усіх куточків Світокраю: тролі-тягайла, брехтролі, лісові тролі, нетряки й розбишаки, ночоблуди й летючі блуди, а також гобліни всілякого виду і штибу. І тут-таки, ховаючись у тіні високої вантажної корби і повернувшись до Маґди й Рука упівоберта, стовбичив Стоб Луммус власною персоною.

— Він із кимось розмовляє! — прошипів Рук, мовби йому забракло голосу. — Не інакше — з нашим провідником!