Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Рук побачив, як попереду розступилися юрби, даючи дорогу возові у волорожачому запрязі. Віз був довгий і плаский, а за ним котилися ще два. На передках усіх трьох сиділо по двоє спілчан, а за машталірів були темнолиці плескатоголові гобліни; ці візники тримали у лівій руці віжки, а правиця виляскувала батогом. Рук витяг шию, щоб розгледіти, який же вантаж везуть вони під нап’ятою просмоленою парусиною. Напевне, якусь сировину, адже всі нижньомістові вироби, від браслетів до цегли, виготовлялося з привізних матеріалів.

— Дерево везуть, — почув Рук зверхницький, трохи пихатий голос Стоба, який надумав просвітити Маґду. — Знати, залізне. — Відтак Стоб додав: — Безперечно, везуть до Санктафракського лісу. Чисте божевілля, якщо хочеш знати мою думку, але ж, — прошепотів він наостанок, — така воля Сторожів Ночі.

— Тсс! — тихо застерегла Маґда і видихнула: — Скрізь повно вивідачів!

Очі Стобові прищулилися. Хоч він і знав, що дівчина має слушність, але вислуховувати чиїсь зауваження йому аж ніяк не подобалося. Тож коли мимо прогуркотів і третій вантаж залізного дерева, а розділена возами юрба знов злилася водно, Стоб щодуху рвонув уперед, вимагаючи, щоб Маґда з Руком не відставали.

Маґда озирнулася на Рука, закотивши очі й по-змовницькому осміхаючись. Рук придав ходи в ноги, щоб порівнятися з нею.

— Тамті сторожі, — прошепотів він. — Як ти гадаєш, вони знають, у якій ми справі?

— Не здивуюсь, якщо й знають, — знизала плечима дівчина. — Але знати — це зовсім не те, що знайти, — додала вона сердито.

— А як Найвищий Академік? — поцікавився Рук. — Подейкують, він тримає ціле військо найманців-гоблінів, і ті нишпорять день і ніч, аби тільки вполювати котрогось Бібліотекарського Лицаря.

— Найвищий Академік, Вокс Верлікс, схожий на отой великий бурдюк дубового вина. Ха-ха! Його час скінчився. — Маґда зневажливо труснула головою і додала, помовчавши: — Звісно, ти знаєш, що саме він відповідальний за оте. — І показала вперед на сильветки високих веж Великої дороги Багнищем.

— Він вибудував оте ? — роззявив рота з подиву Рук.

— О, так, — кивнула головою Маґда. — Після того, як кам’яна хвороба поклала край небесній торгівлі, він задумав Велику дорогу Багнищем і наглядав за її спорудженням, аби ми, скромні крамарі з Нижнього міста, могли торгувати з Темнолісом. О, старий Вокс розумняка! Був принаймні колись. Та горе вийшло з надмірного розуму. Матінка Гнилодзьоба та Сестриці-Сорокухи наклали на дорогу свої лапи, а він нічим не міг цьому перешкодити.

— А його найманці-гобліни? — спитав Рук.

— Оті? Таж вони гірші за сорокух. Вокс набрав їх стерегти рабів, яких зігнав на будівництво Великої дороги, а гобліни, зрештою, зробили його своїм заручником, мовляв, хай платить їм викуп. І він мусить постійно від них відкуповуватися. А то вони візьмуть та й витурять його з отого казкового палацу — і він це знає. Гобліни та сорокухи уклали між собою спілку, щоб тримати у своїх руках торгівлю між Нижнім містом і Темнолісом, а Вокс Верлікс, званий ще Найвищим Академіком, тепер просто маріонетка в їхніх руках. Зрештою, не його нам слід остерігатися, — похмуро додала Маґда. — Справжня небезпека — це Сторожі Ночі.

Рук здригнувся і поправив мішок зі знаряддям за плечима. Раптом той видався йому страх важким. Маґда похитала головою.

— Саме Вокс Верлікс накреслив і Вежу ночі для Сторожів, — провадила вона. — Первісне її призначення — забрати силу в бурі, коли вона пролітатиме, і тією силою зцілити велику летючу скелю. — Вона зупинилася і глянула через плече. — Звідси ту вежу видно — не вежа, а страховите чудовисько!

Рук кивнув головою і озирнувся назад. Там, височенна і грізна, бовваніла дерев’яна озія, вигнавшись понад найвищі споруди Нижнього міста. Її Опівнічний шпиль, мов довгий гострий палець, показував на небо, наче звинувачував його в чомусь.

— І саме Вокс, — провадила вона, обернувшись, — коли ота летюча скеля почала кришитися й осідати, мусив під тиском Сторожів підпирати її дерев’яним риштуванням. Сотнями, тисячами стовбурів залізного дерева. Це — Санктафракський ліс.

— Авжеж, я знаю, — пригадав Рук свої студії. — Не що інше, як велетенське риштування зі стовпів та балок підтримує летючу скелю, не даючи їй спуститися просто на землю, чи не так?

— Достеменно так, — підтвердила Маґда. — На думку багатьох учених, цього нізащо не можна допустити. Якщо летюча скеля опиниться на ґрунті, правлять вони, це означатиме, що сила бурі просто ввійде крізь скелю в землю, а скелі так і не зцілить. Ось звідки взявся отой так званий «ліс», який, на відміну від Вежі ночі та Великої дороги Багнищем, будуватиметься вічно, — додала вона, — бо, що нижче осідає скеля, то більше треба дерева, щоб її підтримувати. Стоб має слушність. Це таки божевілля… Обережно, Руку!