Пол Стюарт - Вільняк

Ксант усміхнувся і вже зібрався вхопитися за Крабохватову руку і підвестися, коли це примітив цератовий згорток, прихилений до моховитої стінки покинутого барлога. Він узяв його.

— Ну, що там у тебе? — запитав Крабохват, дивлячись, як Ксант бережно розповиває згорток.

— Це… це меч, — відповів Ксант.

— Еге ж, ще й досить непоганий, замашний. Не залишай його тут, — промовив Крабохват, коли Ксант нарешті підвівся із землі. — А ще краще, хлопче, візьми його поки що собі. Власника можна відшукати й пізніше. Зрештою, якщо ти йдеш зі мною, тобі він може знадобитися… — Нетряк знову простяг дебелу руку і додав: — …друже.

Ксант палко потис капітанову руку.

— Хоч на край світу… друже! — відповів він.

— Кір-кір-ка-а-аррр! — зарепетувала Матінка Шматуйпазур, підострожуючи свого зубощира, який плигав із гілки на гілку.

Сорокушача бойова зграя, що просувалася низом, у відповідь на поклик завищала, заверещала і метнулася вперед. Перед ними стіною стояла Залізнодеревна пуща, де гілля сосон угиналося від переселенців із Нижнього міста, з’юрмлених довкола запалених печей. Оце так удача, аж не віриться! Хай вони тепер начуваються — Матінка Шматуйпазур Третя — здорова, дужа, але голодна сорокуха — покаже їм, що таке жадоба крові!

На її довгому закандзюбленому чорному дзьобі виступила піна. Широко роззявивши його, Матінка Шматуйпазур високо закинула голову і щосили сплюнула жовчю. Її жовтожарі очі палали вогнем, чорні чоловічки поширилися — далі нікуди. Світ перед нею заслала червона мла…

О, як їй кортіло скуштувати крові! Скуштувати негайно, а скуштувавши, шарпати безпорадне тіло і жерти, жерти, жерти!..

Із землі, пущений з луків з’юрмленої зграї, до верховіття величних залізнодеревних сосон знявся рій палахких стріл. Смолисті вершечки пралісу легко займалися і палали, як велетенські смолоскипи. На нижніх вітах немов поприкипали до своїх місць заціпенілі переселенці, а в дедалі тьмянішому надвечірньому світлі все так само блимали їхні підвісні печі.

Зубощир під курниковою маткою рохнув і переметнувся з найвищої гілки міднодуба на край соснової гілки. За нею, з вереском диких веселощів помчали і курникові сестри.

— Кут-кут-кут-ка-а-аррр!

— Кір-кір!

— Кут-кут-кут-ка-а-аррр!

Унизу, галасливим пір’ястим потоком обтікаючи масивні стовбури Залізнодеревного масиву, ринув основний корпус бойової зграї. Пронизливі погляди тисяч жовтих очиць пожадливо звелися догори в передчутті кривавого бенкету.

Чекати залишилося недовго. Матінка Шматуйпазур і курникові сестри верхи на зубощирах розсипалися по гіллі і наліво й направо вимахували пазуристими лапами та костяними ціпами. Тіла городян, мов спілі груші, сипалися у ворушку масу внизу.

— Ка-а-ар! Ка-а-ар! К-к-к… Кі? Кі? Кі-і-і!!!

Зненацька очікувальний вереск шерегових сорокух унизу замінився на пронизливий свист обурення. Що це їм підсунули? Замість плоті й крові, тельбухів та кишок вони запопали… Вовну… Одіж… В’язки моху та мішковину!

Щоб дати якийсь вихід своїй люті, сорокухи вихором накидалися на ганчір’яних ляльок. Тим часом у гіллі, Матінка Шматуйпазур, нап’явши повіддя, здибила свого зубощира і вхопила постать, принишклу біля підвісної печі…

— Кі-і-і. кі-і-і, і-ай-ай! — заверещала вона, побачивши перед собою вовняне опудало у вовняній шалі: нашвидкуруч витесана з дерева мармиза нахабно посміхалася. І тут на горішньому гіллі здавлено хрипнула сестра-сорокуха і, зірвавшися вниз, прогула повз Шматуйпазур. Із горла її стирчала арбалетна стріла. Курникова матка дико поводила вирлами. На них напали!

— КА-А-АРРРР! — зарепетувала Матінка Шматуйпазур, вкладаючи у крик шалену лють і розчарування: небо над Залізнодеревною пущею заполонили повітряні човни Бібліотекарських Лицарів.

Навально шугаючи зверху, вони щедро осипали напасних сорокух палахкими стрілами, важкими списиками і блискавично щезали. Сестри-сорокухи були вдячними мішенями і якщо спершу бухали на землю по дві-три, а там і по чотири-п’ять, то коли човни виповнили всю пущу, наче рій розлючених деревних шершнів, лік пішов уже на десятки. Коли зверху цілою зливою ринули тіла сестер, шерегові сорокухи, знавіснілі від жадоби крові, нестямно накинулися на їхні бездушні тіла.

А Бібліотекарські Лицарі знай собі шугали і шугали, накладали стріли на свої луки, стріляли, знову накладали, аж поки в охопленій полум’ям Залізнодеревній пущі не залишилося жодної верхової сестри-сорокухи.