Пол Стюарт - Вільняк

Тут вони й отаборилися, як і тисячі інших переселенців. У недовгім часі весь ліс повнився звуками пил та цюканням сокир: то Примари Осип-Міста з небесними піратами поспішали звести оборонні укріплення. А пізніше, коли вже мерхло надвечірнє світло, Бібліотекарські Лицарі осідлали свої човни і полетіли до Залізнодеревної пущі.

На Гільду вони справили незабутнє враження. Які ж бо вони горді й безстрашні! А потім, разом з усіма тамуючи подих, вона дослухалася до тиші з надією почути далекі звуки баталії.

Коли повітря вперше сколихнулося від роз’юшеного зику сорокух, усі принишкли, і поки у Залізнодеревній пущі лютувала січа, напружено дочувалися до найменшого хрускоту, до найтихішого викрику, до найслабшого писку, зойку чи виття. Найлегкодухіші термосили пальцями обереги і шепотіли молитви та заклинання, бажаючи перемоги відважним бібліотекарям, а собі — щоб ця цитадель не стала їхньою могилою.

Тепер у лісі знову панувала тиша, і тиша ця жахала ще дужче, аніж гук січі. Із заходом сонця повернулися Бібліотекарські Лицарі, а коли зійшов місяць, небо над Залізнодеревною пущею зачервонили яскраві вогняні сполохи. Тим часом у пітьмі під Світляковою горою, зачаїлися за укріпленнями бібліотекарі, примари та небесні пірати.

Трохи-потроху звістка про погром сорокушачих сестер облетіла городян, і невдовзі вся гора гула від радісної новини. Скидалося на те, що долю битви вирішено, проте ще залишалася курникова матка — ціла і неушкоджена. Бойову зграю ще не цілком обезголовлено, тож, оговтавшись, рано чи пізно вона мала нагрянути.

Гільда щільніше закуталась у плащ і пощулилася. Попереду чекала довга ніч.

Ксант був радий, що йому випало стояти пліч-о-пліч із Крабохватом. Коли на тебе суне сорокушача рать, почуваєшся якось краще, знаючи, що обік стоїть кремезний, весь у бойових близнах, нетряк і стискає в руках важенну алебарду. Ксант кинув погляд на свій меч. Знаменита холодна бронь із різьбленим держаком і блискучою галкою на його кінці, чиїм гострющим лезом можна завиграшки розщепити волосину!

Очі хлопцеві заблищали, і він обернувся до нетряка.

— Не меч, а суще диво, га? — запитав Ксант.

— Твоя правда, — погодився Крабохват. — Судячи з вигляду — вочевидячки призначений для церемоній. Хоча, скажу тобі, йому те не завадить перетяти сорокуху або й двох за одним разом. — Він хрипко засміявся. — Хутко, хлопче, ми це дослідимо.

Ксант рубонув мечем повітря перед собою, зробив випад, потім широко замахнувся і завдав у порожнечу серію коротких ударів. І форма, і сумірність його частин були такі, що він зручно лягав на руку і, як живий, легко розтинав повітря. Чистий тобі щуроптах у польоті!

— Непогано, непогано, — похвалив Крабохват. — Як для тебе кутий. І ось що я тобі скажу, хлопче, якщо…

Нетряк замовк і прищулив очі. Небесні пірати біля нього також ураз принишкли і пильно озирали узлісся. Вони тримали другу лінію оборони, споруджену зі спиляних дерев.

— Відкрита місцевість! — ревів Громовий Вовкун, керуючи зведенням цих барикад. — Так ми не дамо сорокухам ударити зверху, з дерев.

Ген спереду, за просікою, Ксантові видно було першу лінію оборони, що її тримали примари на чолі з Феліксом. Він бачив, як їхній ватажок у шоломі подає підлеглим знак приготуватися до сорокушачої навали, якої, вони це розуміли, довго ждати не випадало.

Ось до Ксанта долетів грубуватий Крабохватів голос.

— Ані руш назад! — напучував хлопця нетряк.

Ксант на те лише міцніше стиснув руків’я меча і почав молитися, аби його не зрадила звага. Ніщо не порушувало нічної тиші, тільки зрідка у лавах небесних піратів, що позалягали за колодами, хтось покашлював чи півголосом сипав чортами. Усі не спускали з очей примар у першій лінії оборони — за просікою.

А тоді Ксант щось почув. То був вереск, від якого холола кров і шкіра бралася сиротами. Той зойк підхоплювали і ширили далі невидимі у лісовій пітьмі істоти.

— А ось і наші гості, — стиха промовив Крабохват. — Хай нас усіх боронить Небо!

З лісу вихором вихопилася широченна лава галасливих сорокух, наїжачена списами з блискучими наконечниками, бойовими молотами, кістяними ціпами, і налетіла на першу лінію. Ксант затамував подих. Тут і там спалахували запеклі сутички, і невдовзі сорокухи стали тіснити оборонців. У повітрі ляскало, ніби цвьохали пугами: то примари метали аркани, накидаючи їх на сорокушачі шиї. Оборонці відчайдушно відбивали ворожу навалу.