Пол Стюарт - Вільняк

— Невеселі новини в мене, — мовив він похмуро.

— Східні курники? — запитав Кулькап.

— Так, пане, — відповів професор. — Там здоровенний Інкубаторій — більшої бойової зграї я ще зроду не бачив! Тьма-тьмуща сорокух рине з інкубаторіїв і жене сюди. Вони ще жовтороті, але цілком сформовані, блискуче пір’я, гострі дзьоби, пазурі — і всі охоплені жадобою кривавої розправи. — Ульбус скрушно похитав головою. — Такого бачити мені ще не випадало.

— Далеко вони від нас? — поцікавився Кулькап.

Професор Світлознавства знизав плечима.

— Півдня верхи на зубощирі, — відказав він. — Ну, година туди, година сюди…

Кулькап глибоко зітхнув і обернувся до Фенбруса.

— Зніматися звідси — надто ризиковано, — сказав він. — Нехай переселенці залишаються на деревах.

Фенбрус спохмурнів.

— Ви певні, що так буде найкраще? — запитав він. — Якщо вони сунуть просто в Залізнодеревну пущу, то, мо’, краще чимшвидше звідси звіятися?

— У поході ми пропадемо ні за цапову душу, — сказав Кулькап. — Надто багато серед нас дітвори та старини. Нас усіх виб’ють до ноги. Ні, єдине, що нам залишається — дочекатися Уланів Вільних галявин.

— Ану ж сорокухи їх випередять? — засумнівався Фенбрус.

— Тоді нам доведеться відбивати напад самим, — сказала Варіс. — Тут ми, Бібліотекарські Лицарі, примари, небесні пірати…

Вовкун ствердно кивнув головою.

— До драчок із кощавими птахотварями нам не звикати, — хихикнув капітан і вхопився за руків’я великого кривого меча, почепленого на поясі. — Порішити кількох зайвих сорокух — суща втіха.

— Ну, добре, — погодився кінець кінцем Фенбрус Лодд. — Але всі вояки повинні розлучитися зі своїми берестяними сувоями. Нехай віддадуть їх бібліотекарям чи городянам, і нехай ті сидять з ними на деревах до кінця битви. Гріх ризикувати бодай одною книжкою святої Великої бібліотеки.

— Кому що, а тобі берестяні сувої! — пирхнув Фелікс. — Тату, — обернувся він до Фенбруса. — Якщо ми програємо цю битву, можна забути навіки і про берестяні сувої, і про Велику бібліотеку! Сорокухи винищать усіх, а хто вціліє, того обернуть на раба!

Звістка про бойову зграю хутко ширилася Залізнодеревною пущею, і переселенці на саму думку про можливу зустріч із кровожерними птахотварями з холодним некліпним поглядом поринали в німе заціпеніння.

Раз по раз тривожно позираючи у небо, Ксант знову подерся на дерево. Він сягнув до верховіття, і щоразу, як Бібліотекарські Лицарі, повертаючись із рейду на Східний курник, здійснювали посадку, кидався то до того, то до того, ловив їх за руки і всіх питав одне й те саме:

— Ви не бачили Маґди Бурлікс? Ви не бачили Маґди Бурлікс?

Здебільшого бібліотекарі лиш заперечно хитали головами. Декотрі не бачили дівчини, а переважна більшість і гадки не мала, що вона за одна. Ксант потроху впадав у відчай.

Забачивши доволі тілистого бібліотекаря, що скеровував свого човна на сусіднє дерево праворуч, Ксант — ет, що буде, те буде! — перестрибнув на те дерево, не звертаючи жодної уваги на порожнечу між стовбурами. Бібліотекар кинув на хлопця цікавий погляд.

— Маґда? — видихнув Ксант, зводячись на ноги, і завмер, затамувавши подих.

Бібліотекар саме закінчував припинати човна.

— Боюся, ні, — відповів він. — Мене звати Портікс.

Ксант досадливо зсунув брови.

— Я питаю, чи не бачив ти Маґди, — пояснив він. — Маґди. Маґди Бурлікс.

Та бібліотекар тільки похитав головою і подався геть. Ксант і собі вже зібрався вертати назад, коли це з тіні виринув ще один, височенький бібліотекар. На його руку було навинено линву, якою він тяг свого човна у формі метелика.

— Маґда Бурлікс, кажеш? — поцікавився бібліотекар. — А ти їй що, друг?

Ксант із готовністю кивнув.

— Так, — поквапливо сказав хлопець. — Ми були разом у Нижньому місті.

Високий бібліотекар ступив крок уперед і, поплескавши Ксанта по плечі, промовив:

— Боюся, друже мій, нічого втішного я тобі не скажу. Її збили над Східним курником. Мені боляче це казати, але з нами вона вже не повернулася.

Самиця тілдера, що паслася на лісовій галявині, звела голову і, здригнувшись, заворушила вухами. Її тугі рожеві ніздрі затремтіли, втягуючи повітря. Вона зачула наближення якоїсь небезпеки.