На дереві тут і там світилися криті лампи та підвісні ліхтарі, осяваючи широченне, що й руками не охопиш, залізнодеревне гілля. Стояв гамір, свист. Переселенці кріпили до линв ящики, торби, скрині й витягували їх на дерева. На повбиваних у дерево гаках трималися кухняні жаровні та гамаки, де по четверо, п’ятеро, а подеколи й по шестеро спали рядочком переселенці.
Підіймаючись угору слідом за Кулькапом, Ксант трохи бентежився, бачучи навколо себе бібліотекарів. Хай йому грець, йому знов захотілось опинитися на якомусь сусідньому дереві, де таборились інші переселенці й не було юних бібліотекарів! Сім’ї привітних міських гномів, дрібногоблінів та лісових тролів, збіговиська грубих нетряків, зграйки незлостивих живолупів… і всім їм допомагали горлаті небесні пірати та всюдисущі примари, що знай собі стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, безнастанно працюючи своїми арканами та абордажними гаками.
Ксант чув спиною пекучі безжальні погляди, чув неприязний шепіт. І поки вони йшли до печі Найвищого Академіка, хлопець геть-чисто розкис.
— Як посуваються справи, Гарулусе? — спитав Кулькап у молодшого бібліотекаря.
Той підвів голову.
— Уже майже готове, Найвищий Академіку, — доповів Гарулус. Він поколотив рагу, зачерпнув дерев’яною ложкою і скуштував. — Хм-м-м, — думно замугикав він, — мабуть, ще дрібка солі не завадить. — Із цими словами Гарулус простяг ложку Кулькапові. — А як на вашу думку, Академіку?
— Я не сумніваюся, що воно смачне, — заспокоїв його Кулькап і підштовхнув Ксанта ближче до кола переселенців. — Дай-но і хлопцеві трохи скуштувати.
Гарулус аж на лиці змінився. Він поколотив ложкою в кипучому рагу, зачерпнув гарячого варива і простяг Ксантові. Та щойно Ксант намірився сьорбнути, як капосний хлопчисько наче ненароком перехилив ложку, і все рагу вилилося Ксантові на груди.
— Ой, лишенько. Який же я незграба , — буркнув Гарулус.
— Гей, ти… — спалахнув Ксант, крешучи з очей блискавиці й мимоволі зціплюючи кулаки. Це вже було занадто.
Гарулус задрижав і вмить сховався за Кулькапом.
— Пане Найвищий Академіку! Ви ж бачили: я ненавмисне! — зарепетував він із-за Кулькапової спини. — Ні, ви тільки погляньте на нього, пане Найвищий Академіку. Це не людина — звір, дикий звір! — лящав тремтячим голосом Гарулус.
— Ну-ну, — спокійно звернувся до Ксанта Кулькап, лагідно кладучи йому на плече руку і хустинкою витираючи його туніку. — Просто в тебе, Ксанте, був важкий день. Ти геть змучився. О, диви, жодних слідів!..
— Хто став колись Сторожем Ночі, той залишиться ним довіку, — просичав Гарулус, нахабніючи знову. — Стривай, доживемо до Дізнання — там тебе виведуть на чисту воду.
— Облиш, Гарулусе, — сказав Кулькап, проймаючи молодшого бібліотекаря крижаним поглядом. — Що ж, дякую тобі.
Гарулус досадливо крекнув і тільки знизав плечима.
— Воля ваша, Найвищий Академіку, але я на вашому місці був би обережніший…
— Авжеж, авжеж, — урвав Кулькап, спроваджуючи його до мотузяної драбини. — За мене, Гарулусе, можеш не хвилюватися. Ми із Ксантом давні друзі, правда, Ксанте?
Молодший бібліотекар залишив їх, озирнувшись на відході через плече. Тим часом Кулькап підійшов до печі й наповнив дві миски парким рагу.
— Давні друзі? — запитав Ксант, коли вони, посідали скулиніг на коцах біля теплої підвісної печі й заходилися вечеряти. — Себто ще відтоді, як я був вашим тюремником у Вежі Ночі?
Кулькап усміхнувся.
— Дарма що ти був Сторожем Ксантом, уже тоді, в тих осоружних казематах, я знав, що ти — добра душа. Ти часто був моїм гостем, звірявся мені зі своїми гризотами, не цурався моїх знань про Темноліс, про те, що він таїть у собі…
— Але ж я був вашим тюремником , — похмуро відказав Ксант і поставив миску, так і не діткнувшись до рагу. — А ще я був нишпоркою Найвищого Сторожа Ночі. Бібліотекарі це знають — і для них я завжди залишатимусь чужинцем.
— Доведеться почекати Дізнання, — промовив Кулькап, — коли вже будемо на Вільних галявинах.
— Дізнання? — перепитав Ксант, і в чорних його очах промайнуло занепокоєння.
— На Дізнанні комусь доведеться виступити або за, або проти тебе, — пояснив Найвищий Академік, відставляючи набік порожню миску. — І мені, далебі, не хотілося б бути за доповідача. Тож усе, що я скажу, може тобі вийти не так на добре, як на зле. Ні, тут треба, аби хтось засвідчив, що ти повівся гідно… — Професор зазирнув Ксантові в обличчя і всміхнувся. — А тепер доїдай вечерю. Е, та ти ж її й не торкався.
Читать дальше