Пол Стюарт - Вільняк

Крок. Ще один крок. Потім ще один, похмуро лічив Рук. А тоді ще, і ще…

Стояла вже темна ніч, коли знеможені бібліотекарі витягли з Багнища останню волокушу і ступили на твердий і рівний кам’янистий ґрунт Крайземлі. Переселенці — старі й малі — радо вітали прибульців, добували баклаги хмільної настоянки з дубових яблук, простягали їм миски з бульйоном. Тьмяно жевріли жаровні, а навколо них, аби було тепліше, збивалися купки переселенців. Потомлені, забрьохані тванюкою, вони де спинялися, там і бебехали на землю, засинаючи мертвецьким сном.

Рук роззирався, сонно потираючи очі. На півдні манячів Присмерковий ліс, і в мороці яскраво, спокусливо сяло його заворожливе золотаве світло. А з півночі Крайземля обривалася безодньою пусткою. І ця неширока її смуга аж кишіла городянами, бібліотекарями, небесними піратами та Примарами Осип-Міста, які лагодилися до сну, а від обриву котилися звої ядучих туманів. Вони то рідшали, і тоді в небі з’являлася повня, кидаючи сяйво на кам’янистий ґрунт надолині, то гусли знов, і все поринало у тьму.

Рук узяв із рук якоїсь дрібногоблінчихи чашку теплого бульйону і повагом рушив до жаровні; якісь переписувачі сувоїв та доглядачі аналоїв обступили блукай-бурмил і плескали тварин по спинах. Ксант, якийсь знічений, сидів неподалік. Рук і давніше помічав: щоразу в присутності бібліотекарів у його погляді з’являвся цей нещасний вираз.

Стояла ніч, проте життя кругом кипіло: переселенці ставили шопи, напинали вітрозахисні екрани, пильнували, чи вкипіла потрава в родинних казанах. Міняли їжу: м’ясо на хліб, деревне пиво на воду. Дітвора вмощувалася спати. І навіть тоді, коли малеча вже бачила сни, старші не полишали праці, лаштуючись назавтра удосвіта знову пуститися в дорогу, і відсуваючи надалі блаженну мить, коли можна б і самим забутися уві сні.

Гуртова робота заспокоювала: така тьма переселенців — це тобі не абищо! Уві сні схожого відчуття безпеки не було, коли ти спиш — ти один. Отоді-то й слід найбільше стерегтися Крайземлі з її фантомами, що засягають у сни, повнять наші кошмари.

Подорожани підтримували давніші й розкладали нові ватри, ущерть запорожнювали клітки-жаровні світляковим деревом, годували та напували перед дорогою волорогів. З волокуш знімали обліплене тванню полоззя, на осі чіпляли колеса — і знову виходили вози. Рук помітив, як на тлі загальної шамотанини починається жвава торгівля талісманами на щастя: тролі, печерники та гобліни просто рвали обереги з рук.

— Амулети! Кому обереги від дуба-кривавника? — галасував кремезний лісовий троль, стискаючи плескатими пальцями кілька низок червоножарих різьблених медальйонів. — Певний захист від чорних духів та занапащених душ!

— Шкіряні обереги! — гукав живолуп. — Кістяні амулети. Проти марюк та потороч. З такими хоч на темнолесника…

— Трава-щетинка, а до неї… плям, плям … вуглинки, — кричала роздебендя, облизуючи язиком очі на ворушких окоріжках. — Трава-щетинка… плям-плям … а до неї вуглинки…

— Якби не твої друзі, ми б, напевне, й досі там борсалися, — бадьоро озвався бібліотекарський учень на ім’я Гарулус Лексіс і поплескав Рука по плечі.

Хлопець усміхнувся, але залишив без відповіді подячні бібліотекарські слова.

— Ве-вігла, лура-віла-ве, — подала голос Вемеру. Його слова зігріті серцем, але у шлунку в мене порожньо .

— Ну нічого, хутко ми й про це подбаємо, — засміявся Гарулус, коли Рук переклав йому слова Вемеру, відтак десь зник і невдовзі повернувся з цілим лантухом байрак-ягід та чималим дзбанком дубового меду. — Призволяйтеся! — припросив він, і потішені блукай-бурмила поласували на славу.

Ксант скромно присів біля Рука і вгорнувся у плащ.

— А твоєму… е-е… другові щось треба? — запитав Гарулус, показуючи бородою на Ксанта, і на його обличчі промайнув ледь зневажливий вираз.

— Нічого, дякую, — відказав Ксант.

Решта бібліотекарів, що сиділи навколо жаровні, мовчки скинулися очима.

Рук передав Ксантові свою миску.

— Ось, Ксанте, держи, — припросив він. — Я вже наївся. Смакуй, воно добре.

Ксант, ледь помітно всміхнувшись, узяв посудину і спорожнив її до дна. Бібліотекарі на нього не вважали.