Пол Стюарт - Вільняк

Важко зрушилася з місця бібліотекарська волокуша. Рук, Ксант та блукай-бурмила, ламаючи шик, разом метнулися за Ґалою, одначе линва, якою їх припнуто до волокуші, вмить повернула їх на місце. Рук люто рвонув мотуззя і закричав:

— Ґало, зажди! Ми з тобою!

— Не порушуй колони! — проревів у самісіньке хлопцеве вухо Громовий Вовкун. Капітан кресав з очей блискавиці. — Вертай на місце, а то прохромлю тебе, що й писнути не встигнеш! — Він застережно помахав шаблюкою із зазубленим лезом. — І не думай, що я говорю на вітер!

Рук спинився. В очах нестерпно пекло від сліз.

— А Ґала? — ледь вичавив він. — Вона ж наша подруга, і ми повинні…

— Ви підете по неї, і ніхто не вернеться назад, — рішуче урвав Вовкун. — Їй уже нічим не зарадиш, можеш мені вірити, хлопче.

Линва, прив’язана до волокуші, туго нап’ялася, і Рукові довелося повертатися в шерегу. За ним вернулися й решта. Блукай-бурмила тихенько постогнували, а Ксант знай скрушно хитав голеною макітрою.

— Побий його Небо! — гучно вилаявся Вовкун. — То все через мене. Я дав вам наблизитися до узлісся і зглянувся над вами, болотодавами, дав перепочинок. Годі! Більше такого не буде. Ми підемо далі! Або поляжемо всі тут!

З цими словами він рушив далі — до хвоста колони, не забуваючи наліво і направо сипати командами. Рук заплющився і, прикликавши собі на поміч усю свою волю, переставив спершу одну ногу, потім другу… Тим часом Ґала, перетявши кумільга Багнище, зникла оддалік у Присмерковому лісі, і над вицвілими тванистими рівнинами розляглося тужливе ведмеже голосіння.

Не спиняючись ні на мить, вони йшли цілий похмурий ранок та дощистий день. Говорили мало, стихли навіть співи небесних піратів на чолі колони, і мертву тишу порушували тільки дзявкання та повискування зубощирів мішма з безперервним чваканням багноступів по болоті.

Сіре пообіддя змінилося похмурим надвечір’ям, вітер знову набирав на силі, а невгамовний дощ батожив обличчя і не залишив на подорожанах сухого рубчика.

— Вітер дме від Крайземлі, — обернувшись до них, горлав із волокуші бібліотекар. — Держіться купи, не розпорошуйтесь! — Кажучи так, він ляснув гарапником, і зубощири, повискуючи, потягли далі.

Линва, що тримала Рука за пояс, туго нап’ялася, довелося придати ходи в ноги. Решта також мусили приспішити ходу, і невдовзі бідаки-подорожани на всі заставки кляли свою лиху долю.

Аж ось, лунко, глушачи всі гуки, ляснула багнюка — мов батогом цвьохнуло, — і зразу ж почулось якесь дивацьке плямкання. Рук підвів голову. Лівіше від колони впадав у вічі якийсь рух, до них, ритмічно підіймаючись та опускаючись, сунуло кількоро тванистих кучугур.

— МОРДОБРИЛИ!

Галасували десь у хвості: мабуть, Примари Осип-Міста уже завважили небезпеку. Линва, ні сіло ні впало, рвучко сіпонула Рука праворуч, а бібліотекар на волокуші заходився приборкувати схарапуджених зубощирів. Така сама морока спіткала й чотири волокуші, що повзли попереду. Ходячі кучугури тим часом збивалися докупи, вочевидячки наміряючись поласувати зубощирами у запрягах.

Із сутінкової мли вигулькнув Фелікс, відтак пороснули його примари. Фенбрус Лодд із Кулькапом відчайдушно п’ялися докричатися до ватажка примар.

— Волокуші з бібліотекою! Феліксе! — як навіжені, верещали вони. — Потвори йдуть за волокушами!

Рук уже не йшов, а біг, за ним — Ксант із блукай-бурмилами, а волокуша все гнала й гнала по твані.

— Рубайте линви! — гукав Фелікс Рукові та решті бібліотекарів. — Не спускайте з ока піратських жаровень!

Надсадно хекнувши, Рук шарпнув канат, що тримав його за пояс, і коли той спав із хлопця, відразу ж зупинився.

— Дивіться туди! — залящав позаду Ксант, тицяючи пальцем кудись просто себе.

Там, куди він показував, на вершечку кучугури стояв Громовий Вовкун і шалено вимахував високо піднесеною жаровнею.

— Агов, усі біжіть до мене! — гримів його голос. — До мене!

Волокуші з бібліотекою повернули праворуч, пронизливо завищали в запрягах зубощири, люто заревли погоничі. Тванисті кучугури, в яких угадувалися обриси мордобрилів, безнастанно ворушилися: потвори переслідували свою здобич.

Важко дихаючи, Рук лупонув до Громового Вовкуна, уже оточеного чималим натовпом забрьоханих тванюкою, розгублених переселенців. За ним, грузнучи в болоті, потьопав Ксант із блукай-бурмилами.