Пол Стюарт - Вільняк

— Там уже Крайземля, хай береже нас Небо! Там і перешикуємось! — ревнув Вовкун, заглушуючи виття вітру, і показав у бік найближчого невисокого сіруватого кряжа. — Спершу — матері з дітьми!

Натовп, пожираючи очима жаданий кряж, ринув через блискучий, випрасуваний вітром тванистий обшир. Усіх мало не до сказу доводила невідступна жадоба чимшвидше відгетькатися від липучого багна і ступити врешті-решт на тверде. Штовхаючи і штурхаючи Рука з боку на бік, переселенці, один за одним проскакували повз хлопця.

— Чув, Руку, що він сказав? — галаснув Ксант. — Гайда! Ще трохи — і ми на місці!

Але той рішуче тріпнув головою.

— Я Бібліотекарський Лицар, — буркнув він собі під ніс, але дужі пориви вітру сливе забили його слова. — Моє місце — біля книгозбірні.

Він знову повернувся до бібліотекарських волокуш. Ксант і блукай-бурмила завагалися. З їхніх очей було видно, що їх, як і мешканців Нижнього міста, охопила «болотяна лихоманка». Як їм усім кортіло чимборше звідси вибратися!..

— А наше — біля тебе, — заявив у відповідь Ксант.

Вони обкрутилися на місці й крізь натовп пробивалися назад, на Багнище. Бібліотекарські волокуші ваги-переваги, мов які величезні живі тварюки, взяли праворуч і спинили свій шалений хід. Тепер вони просто стояли, а ворушкі постаті бібліотекарів нагорі уподібнювали їх до волорогів з настовбурченою шерстю. Наближаючись до волокуш, Рук почав розуміти, чому ті не рухаються далі.

Фелікс із примарами на всю чикрижили упряж на зубощирах і розпускали тварин на всі чотири вітри, а Фенбрус Лодд, стоячи на верхівці однієї з волокуш, вимахував руками, як несповна розуму.

— Стійте! Стійте! — волав він не своїм голосом, та Фелікс, не звертаючи на нього ані найменшої уваги, вже переходив до наступної упряжі, зладженої з тілдерячої шкіри.

Перекоти-гори брали волокуш у кільце, і кільце те без угаву коливалося та цмокало.

Примари, озброєні жаровнями, хоч і гальмували їхнє просування, спинити його цілком були безсилі.

Рук став. Якби вони пройшли бодай ще трохи далі, то завиграшки попали б у мордобрилячу пастку. Хлопець прикро похитав головою. Пуття тут із них ніякого, доводилося просто стояти і продавати витрішки. Рук опустився навколішки, і ноги його відчули дотик білого прохолодного баговиння. Як він ненавидів грузьку твань, яка облипає тебе зусебіч, хапає, висмоктує життя, аж поки тобі, геть хиренному, стане байдуже до всього на світі!..

Нараз болото попереду вибухнуло фонтаном бризок. Тим часом Фелікс уже перетяв останню упряж і проразливо свиснув. З несамовитим вереском зубощири — а всіх їх було двісті п’ятдесят голів — загарцювали по багнистій рівнині.

Перекоти-гори змикалися навколо них щільним кільцем. Із тванюки над поверхнею багнища зринали мордобрили, вони вже не ховалися під землею. Заклякши на місці з жаху, Рук оніміло дивився на потвор. Востаннє він видів мордобрила, ще коли вони разом із Феліксом жили в риштаках старого Нижнього міста, але та тварюка була лише зменшеною копією тутешніх монстрів. Завбільшки як бик-волоріг, із шістьма близько поставленими ногами і довгим хвиським хвостом, мордобрил за іграшку шастав під самісінькою поверхнею липучої кваші, дихаючи ніздрями, що виставали над тванистим ґрунтом.

А ще за мить із сухим виском, схожим на хрускіт трощених кісток, вони вже наскакували на нещасних зубощирів і шматували їх, розшарпували на кавалки гострими як лезо кігтями. Невдовзі все болото окропилося зубощирячою кров’ю. Чудовиська розкошували.

— А тепер берімося до вашої книгозбірні!

Гучний Феліксів голос вирвав Рука з оціпеніння. А його друг уже допомагав бібліотекарям спускатися з волокуш, шикував їх групами і вручав голоблі.

— У нас обмаль часу, — порядкував Фелікс, махаючи примарам, щоб і ті пристали до бібліотекарів. — Хутко вони повернуться до нас.

— За мною, бібліотекарі! — розітнувся деренчливий Кулькапів голос. — Держімося купи!

Рук, Ксант та блукай-бурмила лупонули тванюкою до бібліотекарів, а ті, уздрівши великанські постаті Вурало, Віга та Вемеру, радісно залементували.

— Дякувати Небові, ми вас таки знайшли, — примовляв погонич зубощирів, вітаючися з ними. — Якщо всім дружно взятися, то ми подужаємо цю кладь!

Примари, бібліотекарі та блукай-бурмила впряглись у волокуші, взялися за линви, і книгозбірня поволоклася далі рівниною, тримаючи курс на невисокий сірий кряж удалині, де вже світилися фіялкові вогники. На землю спускалися сутінки, і з пітьми долинало сласне гарчання та рохкання: бенкет мордобрилів був у розпалі.