Олег Авраменко - Первісна. У вирі пророцтв

— Нічого, навчишся. І то швидше, ніж думаєш.

— Дуже на це сподіваюся, бо поки від мене мало користі. Я ледве піднявся сюди по стежці, а якби ще взяв із собою сумку… До речі, дякую, що принесли мої речі. А як там Стрибунець?

— Він уже в надійному місці.

— В якому?

— Потім розповім, це довга історія. А зараз не маю часу — треба оглянути околиці. Звичайна ранкова розвідка.

— Мені з вами можна? — цілком проґнозовано запитав Ківан.

— Чого б і ні, — знизав плечима Йорверт. — Практика тобі не завадить.

Він вирішив не чекати, коли кухарі закінчать молитву і зварять на сніданок кашу, тому відвів хлопця до печери-комори й розігрів чарами кілька шматків смаженого м’яса, що залишилося після вчорашньої вечері. Вони нашвидкуруч поснідали, випили по пів кухля молока (повстанський раціон не передбачав наявності хмільних напоїв), після чого повернулися на плато і в обхід молільників рушили до стежки. Дорóгою їх вітали, дивилися їм услід заінтриґованими поглядами, але нікому й на думку не спало про щось розпитувати. Йорвертові швидко вдалося здобути повагу повстанців, але про якісь приязні почуття з їхнього боку навіть не йшлося. Вони воліли якнайменше спілкуватися з ним, а коли виникали якісь проблеми, звертались до інших ватажків.

— І не мрій потоваришувати з ними, — сказав Йорверт, почавши разом з Ківаном спуск по стежині. — Ти для них завжди будеш чужим, інакшим. Вони тебе слухатимуться, але ніколи не полюблять.

— А мені здалося, що вони вам довіряють, — зауважив хлопець.

— Так, довіряють. Бо вибір у них невеликий — або покластися на мене, або здатися поборникам. Ті, що обрали друге, вже тиждень гойдаються на шибеницях.

— Знаю. Я бачив двох на Делганському тракті. На грудях у них висіли таблички з написом „Бунтівник“.

— Отож-то. А живі не прагнуть до них приєднатися. Тим більше, що на решту чекає вже не шибениця, а вогнище — бо їх оголошено єретиками та підсобниками чаклуна. Тому вони мусять мені довіряти. Нічого іншого їм просто не залишається. А тепер довірятимуть і тобі. — (Якщо, звичайно, ти повернешся з цієї прогулянки живим, додав про себе Йорверт.) — Навіть радітимуть, що нас стало двоє. Двічі все одно не спалять, а що більше чаклунів, то вищі шанси на порятунок.

— Нас буде багато, — твердо мовив Ківан. — До весни ми зберемо цілу армію чаклунів.

— Я теж на це сподіваюся. — Йорверт вирішив, що можна вже не критися зі своїми справжніми планами. — Армія не армія, але загін має набратися. Можливо, ціла рота.

— Перша чаклунська рота нового, вільного Лахліну, — підхопив хлопець. Йорверт не бачив його обличчя, бо йшов попереду, проте був певен, що він мрійливо всміхається. — А сотня чаклунів варта цілої армії. З такою силою нам буде до снаги знищити Конґреґацію і всадовити на престол короля-чаклуна… Гм. Хоч, мабуть, це аж надто сміливо. Радикально.

Йорверт схвально мугикнув.

— Добре, що ти це розумієш. Ми не зберемо стільки чаклунів, щоб протистояти і Конґреґації, і королю. На щастя, зараз на троні сидить не фанатик Святої Віри, а Імар-вільнодумець, який ненавидить поборників чи не дужче за нас.

— Гадаєте, він стане на наш бік?

— Відкрито, ні. Та нам і не потрібні його слова підтримки. Головне, що ми маємо спільну мету — усунення від влади поборників. Уже одне це робить нас союзниками…

Оскільки при денному світлі вся стежка добре проглядалася з плато, Йорверт мусив спуститися до самого дна ущелини, а потім відвести Ківана ще на дві сотні кроків убік, поки вони опинилися поза полем зору повстанців.

— А зараз я тобі дещо покажу, — сказав він серйозним тоном. — Це наймогутніші чари з усіх, які ти коли-небудь зустрінеш. Вони могутні не в сенсі їхньої сили, а через ті можливості, що надає нам їх застосування.

Хлопець зосереджено подивився на нього й кивнув. Він був схвильований такою передмовою, але не виказав ні тіні страху. Навпаки — відчувалося, що йому не терпиться пізнати обіцяну могутність.

Хоч Ківан був чаклуном, а отже, міг витримати суворі умови Тиндаяру, Йорверт накинув на нього захисне плетиво. Відтак поклав руку йому на плече, а наступної миті їх обох огорнула непроглядна пітьма, пронизана потужними енерґетичними потоками.

— Чому я нічого не бачу? — спантеличено мовив хлопець. — Це що, якесь хитре маскування?

— Ні, — відповів Йорверт. — Ми просто перемістилися до Тиндаяру. Ти, мабуть, чув про нього. Це підземний світ, верхній рівень Ан Нувіну.