Олег Авраменко - Первісна. У вирі пророцтв

— Так, пані, — відповів Йорверт, знову поклавши руку на Ківанове плече.

— Тоді ходімо.

Усі четверо повернулися в земний світ і опинились у скромно вмебльованій кімнаті невеликого двоповерхового будинку, розташованого в незаможному, але й не надто бідному районі Ханґована. Цей будинок утримувався за державний кошт, його офіційні господарі, підстаркувате глухе подружжя, мешкали на першому поверсі й носа не потикали на другий, що його під вигаданим ім’ям винаймав Ґарван аб Малах — тут він проводив таємні зустрічі зі своїми міськими інформаторами.

Дівчина зміряла Ківана пильним, допитливим поглядом, а хлопець у відповідь аж уп’явся в неї очима. Елвен не можна було назвати довершеною красунею, проте її м’яка, лагідна врода справляла на більшість чоловіків приголомшливе враження. І Ківан тут не був винятком.

— Скільки вам років, лорде Ківане?

— Чотирнадцять, пані. Вже ближче до п’ятнадцяти.

— А мені шістнадцять, ближче до сімнадцяти. Не така вже й велика різниця… До речі, мене звати Елвен вер Кайлем. З роду О’Шехлайн.

— О! — хлопець миттю зорієнтувався, і на його обличчі застиг вираз безмежного подиву. — Князівна Шогайрінська?!

Майстер Шовар несхвально похитав головою. А Йорверт промовив:

— Пані, я не думаю…

— Я знаю, що роблю, лорде Ейнаре. На довіру відповідаю довірою, як і належить у колі людей, що поважають одне одного. Лорд Ківан не має жодних підстав співпрацювати з нашими ворогами. Тепер він знає про наші можливості й розуміє, що ми здатні зарадити будь-яким проблемам з його рідними, близькими та друзями.

Ківан ствердно кивнув:

— Так, леді Елвен, я розумію. Але мене ніхто не шантажує. Власне, й нема через кого, бо я втратив усіх, хто насправді був близький мені — і батька з матір’ю, й обох сестер, які вмерли ще малими.

— Співчуваю вашому горю.

— Дякую, пані.

Елвен знову глянула на Йорверта:

— Отже, лорд Ківан успішно пройшов випробування?

Йорверт заперечно хитнув головою:

— Я не став цього робити. Він би однаково не піддався. Тому я відразу розповів про вас.

— Перепрошую, — втрутився хлопець. — А яке випробування?

— Ми домовилися, — пояснила Елвен, — що кожного нового чаклуна лорд Ейнар відводитиме в Тиндаяр, там видаватиме себе за чорного чаклуна й пропонуватиме укласти угоду з Китрайлом.

— Ясно… — В його очах Йорверт помітив страх; схоже, Ківан злякався, що міг би й поступитися. — Я дуже радий, що лорд Ейнар не став… ну, що він визнав мене гідним довіри.

— Тільки для тебе я не лорд Ейнар, а просто Ейнар, — застеріг Йорверт. — Я ж бо вже казав, що це несправжнє ім’я. А іншим повстанцям краще не знати про моє шляхетне походження.

— Ну, гаразд, — мовила Елвен. — Лорде Ківане, я хочу поговорити з вами віч-на-віч. А вас, панове, — звернулася вона до Йорверта й майстра Шовара, — прошу зачекати.

Взявши хлопця за руку, Елвен відвела його до сусідньої кімнати й зачинила за собою двері, наклавши на них глушильні чари. А Йорверт, залишившись із Шоваром аб Родрі, став розпитувати про останні події в Ханґовані.

Новин було небагато. Двоюрідний брат короля, сімнадцятирічний принц Лаврайн аб Броґан, що після батькової смерті став наступником престолу, потроху налагоджував стосунки з радикально налаштованими поборниками. З усією очевидністю, він прагнув зайняти в їхніх серцях місце покійного принца Броґана, і це стало прикрою несподіванкою для Імара, який досі вважав Лаврайна обережним та поміркованим юнаком.

Підлеглі Монроя аб Кодвала, секретаря Священної Канцелярії з питань чистоти віровчення, продовжували таємні співбесіди з кількома королівськими слугами, які виявилися вразливими для тиску через дрібні грішки членів своїх родин. Ґарван аб Малах пильно за цим стежив і тримав ситуацію під контролем.

Учора на чергових пленарних зборах Поборча Рада відхилила королівський закон про підвищення платні офіцерам та старшинам Збройних Сил. Імар передбачав, що так станеться, оскільки пропонував вишукати необхідні для цього кошти за рахунок скорочення видатків на утримання реґіональних Палаців Святої Віри. Поборники чудово розуміли, що таке рішення здійме хвилю незадоволення серед військових, проте не могли пристати на королівську пропозицію, позаяк знали, що Імар наказав своїм міністрам підготувати ще кілька законів, покликаних обмежити фінансування Конґреґації.

Що ж до столичних чуток про їхнє повстання — або, як його називали, „архарський бунт“, — то все залишалося без змін. І ханґованська шляхта, і прості городяни не надавали йому значення, бо були переконані, що поборники швидко впораються з бунтівниками. Присутність серед повстанців чаклуна майже нікого не турбувала — більшість людей щиро вірили, що молитви праведників зупинять будь-які чари.