Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Він здригнувся.

— Слухай, Персі… Я просто хвилювався за тебе, розумієш? Я маю на увазі твої галюцинації про математичок, які обертаються на злих духів…

— Гровере…

— Тому я пояснював містерові Бранеру, що, можливо, у тебе просто був стрес, і що ніякої місіс Додз не було й…

— Ех, Гровере, брехати ти все одно не вмієш.

Гровер зашарівся.

— Візьми це собі, добре? — Він витяг із кишені на сорочці засмальцьовану картку. — На той випадок, якщо я тобі знадоблюся влітку.

Текст на картці був набраний хитромудрим шрифтом — справжня мука для моїх очей, що страждають на дислексію, — але врешті-решт мені вдалося розібрати щось на зразок цього:

Гровер УНДЕРВУД

Хранитель

Пагорб напівкровок

Лонг-Айленд

Нью-Йорк

(800) 009-0009

— Яких ще напів?…

— Тихіше, прошу! — благально вирік Гровер. — Це моя, так би мовити, літня адреса.

Серце у мене завмерло. Отже, Гровер мав літній будинок. Я навіть подумати не міг, що його родина може бути так само заможною, як і в решти учнів Йєнсі.

— Гаразд, — похмуро відповів я. — Можливо, якось зазирну до твого маєтку.

Гровер кивнув.

— Або… або коли я тобі знадоблюся.

— А чого це раптом ти мені знадобишся?

Запитання пролунало різкіше, аніж мені того хотілося.

Гровер знову зашарівся.

— Слухай, Персі, річ у тім, що я… я ніби як повинен тебе захищати.

Я витріщився на нього.

Протягом року я вплутувався в усі сварки й бійки, щоб захистити його від хуліганів. Я місця собі не знаходив, уявляючи, як йому діставатиметься від хлопців, коли мене не буде. І тут він раптом заявляє, що це він — мій захисник.

— Гровере, — спитав я, — від чого саме ти збираєшся мене захищати?

І тут під ногами у нас пролунав пронизливий скреготливий звук. Із кабіни водія повалив чорний дим, і весь салон наповнився запахом протухлих яєць. Водій лайнувся, і автобус, перевалюючись із боку на бік, з’їхав на узбіччя шосе.

За деякий час, водій, покопирсавшись у моторі, заявив, що всім треба вийти. Ми з Гровером посунули до виходу разом із рештою пасажирів.

Вийшовши, ми опинилися на глухому путівці — місце було таке, що й уваги не звернеш, якби не аварія. З нашого боку шосе росли клени, і все довкола було засмічене тим, що зазвичай викидають з авто. На іншому боці, через чотири смуги асфальтового шляху, над яким маяло полуденне марево, розташовувалась допотопна ятка з фруктами.

Розкладений на ній крам виглядав вельми спокусливо: купа ящиків зі стиглими вишнями та яблуками, волоськими горіхами й абрикосами, глеки з сидром у ванні, повній льоду. Клієнтів не було, лише троє старих пані сиділи у кріслах-гойдалках у затінку кленів і плели пару найбільших шкарпеток, які я будь-коли бачив.

Я маю на увазі, що кожна з цих шкарпеток була завбільшки із светр, але це були саме шкарпетки. Пані, яка була праворуч, плела одну з них. Та, що зліва — іншу. Пані посередині тримала величезного кошика з пряжею яскравого кольору.

Усі троє виглядали дуже старими, бліда шкіра на обличчі нагадувала зів’ялу фруктову шкірку, сріблясто-сиві голови були вкриті картатими хустками, кістляві руки стирчали з рукавів вицвілих бавовняних суконь.

Найдивніше було те, що всі троє, здається, дивилися просто на мене.

Щойно я звернувся до Гровера, щоб зморозити якийсь жарт на адресу цих старушенцій, як помітив, що той раптово пополотнів. І навіть ніс у нього засмикався.

— Гровере, — гукнув я. — Гей, хлопче…

— Скажи мені, що вони не дивляться на тебе! Але дивляться, чи не так?

— Справді, дивно. Гадаєш, ці шкарпетки мені пасуватимуть?

— Нічого смішного, Персі. Це аж ніяк не смішно.

Стара пані, яка сиділа посередині, дістала величезні ножиці, — срібно-золоті, ще й довгі, як коса. Гровер затамував подих.

— Час сідати в автобус, — промимрив він. — Пішли.

— Що? — перепитав я. — Але там зараз справжнісіньке пекло.

— Ходімо! — Він розчинив дверцята і заліз усередину, але я залишився стовбичити на узбіччі дороги.

Дивакуваті пані так само не зводили з мене очей. Та, що посередині, перерізала нитку, і я почув, як брязнули ножиці, навіть крізь гуркіт транспорту, що проїжджав чотирма смугами траси.

Дві її подруги скрутили яскраво-сині шкарпетки, і мені залишалося тільки гадати, для кого саме вони призначалися — для Снігової Людини чи для Годзілли.

Водій тим часом підняв капот іззаду автобуса і відкрутив якусь велику металеву штуковину, ще диміла. Автобус здригнувся, і мотор, заревівши, ожив.