Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

До тієї екскурсії до музею…

— Що? — спитала мама. Вона так вдивлялась у мене, ніби хотіла дізнатися одразу про всі мої секрети. — Тебе щось налякало?

— Ні, мамо.

Брехати було неприємно. Мені закортіло розповісти їй про місіс Додз і трьох старих із плетивом, але я подумав, що це прозвучить безглуздо.

Мама закопилила губи. Вона розуміла, що я щось приховую, але не хотіла тиснути на мене.

— Я маю для тебе сюрприз, — виголосила вона. — Ми їдемо на море.

— У Монтаук?

— На три дні… у той самий будиночок.

— Коли?

— Щойно я перевдягнусь, — посміхнулась мама.

Я просто не вірив своїм вухам! Ми з мамою не були у Монтауку останні два роки, тому що Гейб казав, ніби грошей не вистачає.

З’явившись у дверях, він пробурчав:

— То даси нам чогось пожувати, Саллі? Ти що, оглухла?

Я хотів було йому врізати, але зустрівся очима з мамою і зрозумів, що вона просить ще трохи потерпіти Гейба, поводячись із ним чемно. Лише до того часу, як вона приготується до подорожі в Монтаук. А потім — тільки нас і бачили!

— Я вже йду, любий! — сказала вона Гейбові. — Ми просто розмовляли щодо поїздки.

— Щодо поїздки? — Гейб зіщулив очі. — То ти всерйоз про це говорила?

— Я так і знав, — пробурмотів я. — Він нас не відпустить.

— Звісно, відпустить, — примирливо мовила мама. — Твій вітчим турбується через гроші. Лише через це. А крім того, — додала вона, — Габріелю не доведеться перейматися тим, що він не матиме що пожувати. Я наготую йому квасолі на цілий уїк-енд. І гуакамоле [2] Мексиканський соус. . І вершковий соус.

— Отже, гроші на поїздку… ми вирахуємо з грошей, відкладених на ганчірки? — Гейб трохи пом’якшав.

— Так, любий, — відповіла мама.

— І ти візьмеш моє авто лише для того, щоб доїхати туди й назад?

— Ми будемо дуже обережні.

— Цілком можливо, якщо ти швидко що-небудь приготуєш… — Гейб почухав подвійне підборіддя. — І якщо малий вибачиться за те, що перервав нашу партію в покер.

«Може, я краще дам тобі добрячого стусана, — подумав я. — Та так, що ти цілий тиждень співатимеш сопрано».

Але мамині очі попередили, щоб я його не дратував.

Навіщо тільки вона зв’язалась із цим хлопом? Мені захотілося загорлати. Чому вона так переймається тим, що він подумає?

— Вибачаюсь, — промимрив я. — Мені справді прикро, що я перервав твою надзвичайно важливу гру в покер. Будь ласка, повертайся до неї.

Гейб примружив очі. Можливо, він намагався втямити своїм куцим розумом, чи не глузую я з нього.

— Що ж, нехай, — погодився він.

І повернувся догравати партію.

— Дякую, Персі, — сказала мама. — Щойно приїдемо до Монтауку, ми наговоримось донесхочу, і ти розповіси мені все, про що забув сказати, добре?

На мить мені здалося, що я побачив, як у її очах промайнула тривога — той самий страх, який я бачив на обличчі Гровера, коли ми їхали автобусом, — ніби мама теж відчула в повітрі дивний холодок.

Але по тому вона усміхнулась, і я подумав, що помиляюсь. Мама скуйовдила мені волосся й пішла готувати Гейбові його їдло.

За годину ми були готові.

Гейб навіть зупинив гру, щоб особисто простежити, як я складаю мамині торби в авто. Він усе бідкався, що йому бракуватиме кухарки, а найголовніше — його «камаро» весь залишок тижня.

— Тільки спробуй хоч трохи її подряпати, розумнику, — попередив він мене щодо авто, коли я складав останню торбу. — Щоб жодної подряпини.

Ніби я збирався керувати! Мені було лише дванадцять. Але для Гейба це не мало жодного значення. Якби чайка випадково напаскудила на його свіжопофарбоване авто, він би знайшов привід, аби звинуватити мене.

Дивлячись, як він шкандибає назад до будинку, я так розізлився, що скоїв те, чого досі зрозуміти не можу. Коли Гейб дійшов до дверей, я зробив точнісінько так, як Гровер в автобусі. Я повторив його жест, який застерігав від зла: ніби кігтями вирвав серце й пожбурив у Гейба. Важезні двері зачинилися з такою силою і так лунко гепнули його по заду, що Смердюк буквально злетів сходами, ніби в нього поцілили з гармати. Можливо, це був порив вітру або щось трапилося з петлями — дізнатися я вже не встиг.

Залізши у «камаро», я відчинив мамі дверцята.

Халупа, яку ми винаймали, стояла на південному березі, там де закінчувався Лонг-Айленд. Це була маленька синя хатинка з вицвілими шторами, майже повністю засипана піском. У простирадлах так само завжди було багато піску, і всюди було повно павуків, а море зазвичай було надто холодне, щоб купатися.