— Розкажи мені про свої пошуки, — попросив я.
Гровер недовірливо глянув на мене, ніби боявся, що я глузуватиму з нього.
— Бог Дикої Природи щез дві тисячі років тому, — сказав він. — Матрос з Ефесу чув загадковий голос, що гукав до нього з берега: «Скажи їм, що великий бог Пан помер!» Коли люди почули цю новину, то повірили їй. Вони грабували царство Пана від давніх часів. Але для сатирів Пан був господарем і вчителем. Він захищав нас і дику природу по всій землі. Ми відмовилися вірити в те, що він помер. Найвідважніші сатири — покоління за поколінням — присягають присвятити своє життя пошукам Пана. Вони шукають його по всій землі, досліджуючи всі незаймані закапелки світу, сподіваючись знайти місце, де він сховався, і розбудити його.
— Ти також хочеш вирушити на ці пошуки?
— Це мрія всього мого життя, — відповів Гровер. — У них брав участь мій батько. І дядько Фердинанд… скульптуру якого ти бачив там…
— Так, вибачай.
— Дядько Фердинанд знав, що ризикує. — Гровер скорботно похитав головою. — І батько так само. Але мені пощастить. Я буду першим, хто вирушить на пошуки й повернеться живим.
— Ну, ти й базікало… Стривай, як це першим?
Гровер дістав із кишені свої очеретяні сопілки.
— Нікому з тих, хто вирушив на пошуки, не вдалося повернутися. Варто було їм піти — і вони зникали.
— Ані разу за дві тисячі років?
— Ні.
— А твій батько? Ти хоч приблизно уявляєш, що саме могло з ним статися?
— Гадки не маю.
— І все-таки хочеш піти за ним, — вражено підсумував я. — Я маю на увазі, чи ти справді вважаєш, що знайдеш Пана?
— Я мушу вірити в це, Персі. У це вірить кожний шукач. Це єдине, що не дозволяє нам впасти у відчай, коли ми бачимо, на що люди перетворили світ. Я повинен вірити, що Пана все ще можна розбудити.
Я довго вдивлявся у помаранчеве марево в небі, намагаючись зрозуміти, як Гровер може вірити в таку безнадійну мрію. А потім подумав: чим я кращий?
— Як ми проникнемо до царства мертвих? — спитав я. — Тобто які в нас шанси проти бога?
— Не знаю, — признався Гровер. — Але там, у Медузи, коли ти шукав її кабінет, Аннабет казала мені…
— Отакої, я й забув. Аннабет завжди має напохваті план.
— Не суди її суворо, Персі. Життя в неї було нелегке, але людина вона добра. Врешті-решт вона вибачила мені… — Він раптом змовк.
— Що ти маєш на увазі? — спитав я. — Що саме вибачила?
Але Гровер підніс до рота сопілку, повністю зосередившись на мелодії.
— Стривай-но! — Здається, я здогадався. — Першого разу тобі доручили бути хранителем п’ять років тому. Аннабет у таборі вже п’ять років. Невже вона була твоїм першим завданням, з яким ти не впорався…
— Я не можу розповідати про це, — замотав головою Гровер; я помітив, як тремтить його нижня губа, і вирішив, що він розплачеться, якщо я тиснутиму на нього. — Але я хочу сказати, що там… у Медузи ми з Аннабет вирішили, що ці пошуки якісь дивні. Відбувається щось незрозуміле.
— Ось як? Отже, мене все ж таки підозрюють у тому, що це я поцупив жезл, який привласнив Аїд.
— Я зовсім не це хотів сказати, — відповів Гровер. — Фур… себто наші далекі родичі… нібито хотіли нас лише залякати, щоб ми повернули назад. Як місіс Додз в Йєнсі… Але чому вона чекала так довго, щоб убити тебе? І в автобусі вони були зовсім не такі агресивні, як завжди.
— Щодо мене вони були навіть дуже агресивні.
Гровер похитав головою.
— Вони горлали: «Де це? Де?»
— Вони шукали мене.
— Може бути, але у мене та в Аннабет виникло відчуття, що вони запитують не про людину. Вони верещали: «Де це?» Здається, їх цікавив якийсь предмет.
— Якась нісенітниця.
— Згоден. Але якщо ми щось неправильно зрозуміли з приводу цих пошуків, і маємо лише дев’ять днів, аби знайти жезл повелителя… — Гровер подивився на мене, ніби очікуючи відповіді, якої я не мав.
Я подумав про слова Медузи: боги використовують тебе. На мене чекало щось гірше, аніж обернення на камінь.
— Я не був із тобою відвертий, — сказав я Гроверові. — Жезл Зевса мене ані трохи не цікавить. Я погодився вирушити до царства мертвих, тільки щоб знайти свою мати.
— Знаю, Персі. — Сатир видобув із сопілки декілька сумних нот. — Але чи ти впевнений, що це єдина причина?
— Я роблю це не задля того, щоб допомогти батькові. Він про мене не дбає. Я також.
Гровер приголомшливо втупився в мене з гілки.
— Слухай, Персі, я не такий розумний, як Аннабет, і не такий хоробрий, як ти. Але я дуже добре вмію розрізняти почуття. Ти радий, що твій батько живий. А йому подобається, що тобою можна пишатися. Ось чому ти відправив голову Медузи на Олімп. Ти хотів, щоб він звернув увагу на те, що ти зробив.
Читать дальше