Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Клас потроху став виходити із зали, дівчата хихотіли, хлопці штовхались і дуріли.

Ми з Гровером зібралися було слідом, але містер Бранер звернувся до мене:

— Містере Джексон!

Я зрозумів, що зараз відбуватиметься. І сказав Гроверу, щоб не чекав на мене. Потім обернувся до містера Бранера:

— Сер?

У містера Бранера був такий вигляд… ясно, що просто так він від мене не відчепиться… Його карі очі дивилися так пильно й пронизливо, ніби він мав уже тисячу років і встиг побачити геть усе на цьому світі.

— Вам варто було знати відповідь на моє запитання, — сказав містер Бранер.

— Щодо титанів?

— Щодо справжнього життя. І яким чином наше навчання пов’язане з ним.

— Е-е…

— Те, чого я вас навчаю, — провадив далі містер Бранер, — важливо для життя. І я сподіваюсь, що ви поставитесь до цього з усією відповідальністю. Випробування будуть лише найкращими, Персі Джексон.

Я майже розлютився, бо це було дошкульне зауваження.

Звісно, добре було за часів проведення так званих турнірів, коли, вбравшись у римські обладунки, містер Бранер вигукував: «Хай живе Цезар!..» і, вказуючи мечем на крейду, змушував нас мчати до дошки й писати імена всіх видатних римських героїв, а також ким були їхні батьки, ще і яким богам вони поклонялися. Але містер Бранер, виявляється, сподівався, що я не буду гіршим за інших, хоч я страждав на дислексію та розсіяння уваги і ніколи більше за «трійку» у своєму житті не отримував. Ні — він очікував, що я не лише не пастиму задніх; він сподівався, що я буду першим! А я навіть не міг вивчити всі ці імена та факти, не кажучи про те, щоб правильно їх написати.

Я промурмотів, що старатимусь, а містер Бранер між тим сумно дивився на стелу, нібито особисто був присутній на похороні цієї дівчинки.

А потім сказав, щоб я йшов на ланч разом з іншими.

Клас розсівся на сходах перед входом до музею, звідки було видно юрбу пішоходів на П’ятій авеню.

У небі починалася гроза, хмари були важкі, похмурі, чорніші, аніж я коли-небудь бачив. Я подумав: можливо, справа у глобальному потеплінні, тому що, починаючи від Різдва, погода у всьому штаті Нью-Йорк була дуже дивна. На нас то налітали жаливі хуртовини, то повінь, то від удару блискавки спалахували лісові пожежі. Я б не здивувався, якби зараз на нас посунуло торнадо.

Решта, здається, нічого не помічали. Хлопчаки кидались крекерами в голубів. Ненсі Бобофіт намагалась поцупити щось із торбинки якоїсь панночки, і, звичайно ж, місіс Додз робила вигляд, ніби нічого не відбувається.

Ми з Гровером сиділи на краєчку фонтану, подалі від решти класу. Ми вважали, що тоді ніхто не здогадається, що ми з цієї школи — школи для виродків і невдах, яким судилася одна доріжка.

— Звелів затриматись після уроків? — спитав Гровер.

— Та ні, — відповів я. — Хіба Бранер може?… Просто хочеться, щоб він хоч на хвилинку від мене відчепився. Себто щоб зрозумів, що я не геній.

Якийсь час Гровер сидів мовчки. Потім, коли я вже вирішив було, що зараз він знову вирече якесь глибоке філософське зауваження, щоб підбадьорити мене, він мовив:

— Можна мені відкусити від твого яблука?

Я мав кепський апетит, тому віддав йому ціле яблуко.

Я спроквола стежив за потоком таксі, що сунули П’ятою авеню, і міркував про мамину квартирку, яка розташовувалася далі від центру, всього лише за кілька кроків від того місця, де ми сиділи. Я не бачив маму від Різдва. Мені раптом страшенно схотілося сісти в таксі й поїхати додому. Вона міцно обійняла б мене і була б рада та розчарована одночасно. Звісно, вона негайно відіслала б мене назад в Йєнсі, нагадавши, щоб я був старанний, нехай навіть це моя шоста школа за шість років і мене, можливо, невдовзі знову випруть. Ех, я б не витримав її сумного погляду!

Містер Бранер на своєму візку зупинився біля підніжжя пандуса для інвалідів. Він жував селеру, читаючи роман у м’якій палітурці. Над спинкою його візка стриміла червона парасоля, і це нагадувало столик у кав’ярні на колесах.

Я вже збирався розгорнути сандвіч, коли переді мною виникла Ненсі Бобофіт зі своїми подружками-виродками — гадаю, їй набридло обкрадати туристів, — і вивалила свій недоїдений ланч просто на коліна Гроверу.

— Ой-ой! — Вона нахабно посміхнулась, дивлячись на мене і вишкіривши при цьому свої щербаті зуби. Ластовиння вона мала руде, ніби хтось наліпив їй на обличчя крихти від «читос».

Я спробував зберігати спокій. Шкільний вихователь тисячу разів повторював мені: «Полічи до десяти і спробуй утримати себе в руках». Але щось на мене найшло, я просто збожеволів. У вухах ніби рев припливу залунав.