— Ти й без того вже маєш випробувальний термін, — нагадав він мені. — Сам знаєш, на кого все звалять, якщо раптом щось трапиться.
Озираючись назад, я шкодую, що не прибив Ненсі Бобофіт ще тоді. Навіть якби мене вигнали зі школи, це вже не мало значення, оскільки невдовзі я вскочив у таку халепу, що решта всього порівняно з нею — просто дурниці.
Екскурсію музеєм вів містер Бранер. Він їхав попереду в інвалідному візку, ведучи нас крізь величезні галереї, в яких відлунювали наші кроки, повз мармурові статуї і засклені вітрини, повнісінькі різноманітного посуду з глини.
У мене промайнула думка, що всьому цьому краму близько двох-трьох тисяч років.
Нарешті містер Бранер зібрав нас довкола тринадцятифутової колони з величезним сфінксом угорі, і став розповідати, що це був надгробок, або стела, на могилі дівчинки приблизно нашого віку. Я намагався слухати, про що він каже, о скільки це було цікаво, але всі довкола теревенили, і кожного разу, коли я просив їх замовкнути, вчителька, яка нас супроводжувала, місіс Додз, люто на мене позирала.
Місіс Додз була якоюсь дрібнотою, вчителькою математики з Джорджії, яка навіть у п’ятдесят носила чорну шкірянку. Вигляд у неї був відповідний: здавалося, що вона може в’їхати на своєму «харлеї» просто на шкільний ґанок. Вона з’явилася в Йєнсі з півроку тому, коли у нашого колишнього математика стався нервовий розлад.
Від першого ж дня місіс Додз полюбила Ненсі Бобофіт, а мене вважала за диявольського виродка. Вона тицяла в мене своїм скоцюрбленим пальцем і лагідно казала: «Отже, дорогенький», і мені ставало ясно, що знову доведеться місяць залишатися в школі після уроків.
Якось одного разу, коли вона до півночі ставила мені завальні запитання з якогось давнього підручника з математики, я сказав Гроверу, що, по-моєму, місіс Додз — не людина. Він подивився на мене абсолютно серйозно й відповів: «Ти цілком правий».
Містер Бранер продовжував розповідати про грецькі надгробки і пам’ятки мистецтва.
Скінчилося все тим, що Ненсі Бобофіт пожартувала з приводу голого хлопчака на стелі, а я, обернувшись до неї, визвірився:
— Може, ти все-таки, замовкнеш?
І ляпнув це голосніше, ніж розраховував.
Усі зареготали. Містер Бранер змушений був спинитися.
— Маєте якісь доповнення, містере Джексон? — спитався він.
— Ні, сер, — відповів я, зашарівшись.
— Може, ви розкажете нам, що означає це зображення? — спитав він, вказуючи на один із малюнків.
Я поглянув на вирізьблену фігуру і відчув полегшення, тому що дійсно згадав, хто це.
— Це Кронос, що пожирає своїх дітей.
— Так, — мовив містер Бранер явно розчарований. — І робив він це тому…
— Ну… — Я напружив пам’ять. — Кронос був верховним божеством і…
— Божеством? — перепитав містер Бранер.
— Титаном, — виправився я, — і він не довіряв своїм дітям, які були богами. Ось… Тому Кронос і зжер їх. Але його дружина сховала немовля Зевса, а замість нього дала Кроносу камінь. А потім, коли Зевс виріс, він підступом змусив батечка, себто Кроноса, вивергнути назад своїх братів і сестер…
— Ти ба! — вигукнула ззаду якась дівуля.
— …ну і відбулась страшна бійка між богами і титанами, — продовжив я, — і боги перемогли.
Серед моїх однокласників почулося придушене хихотіння.
— Схоже, нам це дуже знадобиться в житті, — пробурмотіла до своєї подружки Ненсі Бобофіт, яка стояла позаду мене. — Уяви, як ти приходиш влаштовуватись на роботу, а тобі кажуть: «Будь ласка, поясніть, чому Кронос проковтнув своїх дітей».
— Отже, містере Джексон, — підхопив Бранер, — яким чином, перефразовуючи чудове запитання міс Бобофіт, все це стосується реальності?
— Отримала? — буркнув Гровер.
— Замовкни, — просичала Ненсі, чиє обличчя спалахнуло яскравіше за її волосся.
Нарешті Ненсі спіймала облизня. Містер Бранер був єдиний, хто не пропускав жодного зайвого слова, мовленого на його уроці. У нього були не вуха, а справжні радари.
Я поміркував над запитанням і знизав плечима.
— Не знаю, сер.
— Зрозуміло. — Містер Бранер виглядав розчарованим. — Доведеться знизити вам оцінку вдвічі, містере Джексон. Зевс дійсно умовив Кроноса скуштувати суміш вина й гірчиці, що змусило того вивергнути решту дітей, які, звичайно, будучи безсмертними богами, жили собі неперетравленими в утробі титана. Перемігши батька, боги розрізали його на дрібні шматочки його ж серпом і розкидали його останки Тартаром, найбільш похмурим місцем пекла. На цій оптимістичній ноті дозвольте оголосити, що прийшов час ланчу. Чи не проводите нас назад, місіс Додз?
Читать дальше